Його світло знайшло напівстертий напис на стіні: незграбні, видряпані літери старослов’янською «ПРОКЛЯТЪ УКРАВШIЙ». «Це страж. Він свій обов’язок уже виконав», — тихо сказав Олег, і його голос пролунав чужо в цьому кам’яному мішку. Іржавий замок скрині розсипався на порох від одного удару молотка. Усередині, загорнуті в зітлілі тканини, лежали справжні скарби. Золоті дукати часів Речі Посполитої та Гетьманщини, важкі, як чужий гріх.
Срібні чаші, почорнілі натільні хрести з кривавим камінням, ікони в окладах, що сліпили блиском навіть під віковим шаром пилу. Олена підняла одну монету, і її долоня впізнала цю вагу — вагу незліченного багатства. «Мільйони…» — прошепотіла вона, і це слово повисло в спертому повітрі, змішавшись із запахом тління та старих кісток.
Вона подивилася на череп біля стіни і прочитала страшний напис знову. «Але ж ми не вкрали, ми знайшли», — подумала вона з дитячою наївністю, вже відчуваючи, як жадібність, липка й тепла, починає пульсувати у скронях.
Віктор Петрович Малінін, історик з Національного музею, який приїхав на їхній дзвінок, був сивий і точний, як старовинний циркуль. У схованці він буквально остовпів від побаченого. «Боже мій… Сто п’ятдесят тисяч доларів за найскромнішими оцінками? Ні, більше.
Це безцінно для історії України», — пробурмотів він, дбайливо повертаючи в руках потир. Його вердикт був короткий: монастирська скарбниця, захована, можливо, за часів Руїни або набігів, справжнє національне надбання.
Про винагороду він говорив скупо і чесно: «Можете розраховувати на відсоток, але будете довго судитися з державою». Небезпеку він позначив гранично чітко: «Чорні копачі за таке просто вб’ють. Уже, напевно, знають, чутки повзуть швидко».
Його слова вагою повисли в повітрі дачі, отруюючи її затишок. Колись святилище мрії, будинок тепер здавався небезпечною пасткою. Першою здалася Олена, не витримавши напруги…
