Потрясіння невдовзі змінилося спокоєм, якого Максим не відчував уже багато днів. Страх і розгубленість відступили, залишивши холодну ясність. Він іще не знав усіх причин злочину, але вже бачив його обриси. Павло й Богдан були знайомі задовго до вбивства. Імовірно, їх пов’язували справи, яких не можна було показувати стороннім. Павло захотів розірвати цей зв’язок або викрити його — і Богдан змусив його замовкнути.
Портсигар належав людині, яка була в будинку тієї ночі. Запонка Павла опинилася в Богдана. Автомобіль збігався з намальованим. Усе це окремо можна було заперечити, та разом із крадіжкою папки й тиском на родину збіги утворювали цілісну картину. Особливо важливою залишалася нерівна лінія. Якщо на першому портреті Софія показала пораненого батька, то на наступних малюнках міг зберегтися й слід удару у відповідь. Під час боротьби Павло, ймовірно, встиг поранити нападника.
Максим зателефонував Ларисі Павлівні.
— Мені необхідно побачити Софію сьогодні. Я зрозумів, кого вона згадує.
— Відвідування заборонені, а після вашої появи охорону попередили окремо.
— Від цього залежить її стан. Вона думає, що я зник і більше не можу її захистити. Якщо зараз залишити її саму, страх знову закриє пам’ять.
Психологиня довго мовчала, тоді звеліла приїхати за годину до службового входу. Одна з працівниць центру колись навчалася в неї й погодилася дати їм кілька хвилин до вечірнього обходу.
Потім Максим зателефонував Миколі Остаповичу. Він попросив сторожа не віддавати запонку особисто йому, а скласти офіційну заяву: точно зазначити місце знахідки, час і те, що Богдан виходив з архіву із синьою папкою. Лише так річ могла стати законним доказом, а не предметом, який відсторонений слідчий невідомо звідки приніс начальникові.
— Усе напишу, — пообіцяв старий. — Я побачив достатньо, щоб не мовчати.
Тепер у Максима були матеріальний доказ і свідок крадіжки. Та головним свідком залишалася Софія. Він не збирався змушувати її говорити чи згадувати більше, ніж вона могла витримати. Йому потрібно було лише повернути їй упевненість, що тінь більше не керує їхнім життям.
Перед виходом Максим подивився на себе в дзеркало. Неголене обличчя змарніло, на скронях виразніше проступила сивина, під очима залягли темні кола. Однак чоловік у відображенні більше не здавався переможеним. Максим не прагнув помсти й не думав про самосуд. Він збирався повернути доньку й змусити офіційне слідство побачити те, що десять років ховалося за дружньою усмішкою Богдана.
Заднє подвір’я центру зустріло його вогкістю й запахом мокрого листя. Лариса Павлівна чекала біля непримітних дверей, кутаючись у шаль. Вона попередила, що мають не більше десяти хвилин, і швидко повела Максима слабко освітленим коридором. У кінці була невелика ігрова кімната. Софія сиділа в кутку спиною до входу, і її худі плечі ледь помітно здригалися…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
