Телефонував Микола Остапович, літній нічний сторож архіву. Він нагадав, що десять років тому чергував у будівлі, поки група Максима працювала над справою Гнатюків. Решта майже не помічали його, а Максим якось приніс чай і запитав, чи важко проводити всю ніч на ногах. Старий запам’ятав цю просту людську увагу й тепер вирішив віддячити за неї.
— Позавчора я бачив Богдана Савчука, — сказав він, стишивши голос. — Він виходив з архіву далеко за північ. Під пахвою ніс синю папку. Я здивувався, але не став розпитувати: усе-таки ваш колега.
Максим стиснув телефон.
— Він щось говорив?
— Ні. Дуже поспішав і весь час озирався. Біля дверей упустив якусь маленьку срібну річ. Я гукнув його, але він уже сів у машину.
Сторож описав запонку з вигравіюваними літерами «П. Г.». Максим пригадав родинну фотографію з матеріалів: Павло Гнатюк стояв у святковій сорочці, а на манжетах блищала саме така пара. Після вбивства однієї запонки серед речей загиблого не знайшли. Нова знахідка сама собою ще не доводила вини Богдана, але потребувала пояснення: чому особиста річ Павла десять років була в нього? Разом із викраденою папкою вона ставала серйозним доказом.
За пів години Максим уже тримав знахідку в долоні. Срібло потемніло, та гравіювання читалося виразно. Сторож підтвердив, де й коли підняв її. Це був перший матеріальний доказ, який пов’язував Богдана з жертвою не лише як колегу чи знайомого, а як людину, що приховувала річ із будинку.
Повернувшись до квартири, Максим побачив голосове повідомлення від Лариси Павлівни. Їй вдалося потрапити до Софії. Стан дівчини погіршився: вона відмовлялася від їжі, не дивилася на працівників і майже не вставала. Та перед відходом передала психологині складений клаптик паперу.
До повідомлення було прикріплено фотографію малюнка. На ньому вперше з’явилося обличчя. Не безформна тінь, а чоловік із широко розплющеними очима й рисами, спотвореними болем. Через одну щоку тяглася рвана лінія. На манжеті виднілася запонка.
Спершу Максим вирішив, що Софія нарешті зобразила вбивцю, і спробував знайти схожість із Богданом. Але лінія була не з того боку, та й форма підборіддя відрізнялася. Він збільшив знімок і завмер: перед ним було обличчя Павла Гнатюка. Дівчинка намалювала батька в останні хвилини його життя.
Тоді розрізнені фрагменти почали складатися докупи. На одному аркуші Софія показала жертву, на інших — темного чоловіка з портсигаром, біля будинку — автомобіль. Вона бачила не застиглу сцену, а послідовність подій. Під час боротьби поранень зазнали обоє: батько й той, хто на нього напав. Богдан не просто заважав розслідуванню. Усі десять років він відводив Максима від правди, залишаючись поруч, щоб контролювати єдиного свідка.
Скарга, викрадена папка й вилучення Софії перетворилися на ланки одного ланцюга. За ними стояв не стурбований друг, а злочинець, який відчув, що пам’ять дівчинки пробуджується. Максим дивився на обличчя загиблого й розумів: найстрашніша відповідь увесь цей час ховалася не серед сторонніх підозрюваних, а поруч із ним…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
