Кімната Софії була порожня. Ліжко акуратно застелене, олівці лежали на столі, а куртки не було на вішаку. Максим кілька разів покликав доньку, хоча розумів безглуздість цього жесту. Потім помітив пропущені дзвінки від Лариси Павлівни й одразу набрав її номер.
Психологиня відповіла тремтячим голосом. Удень до Софії приїхали працівники соціальної служби з офіційною постановою про тимчасове вилучення з родини. У документі йшлося про можливий психологічний тиск і потребу в обстеженні. Лариса Павлівна намагалася пояснити, що терапію проводять під її наглядом, але її заперечень не взяли до уваги. Дівчину відвезли до закритого реабілітаційного центру.
Максим помчав туди. За високим парканом світилися вікна, біля металевих дверей чергувала працівниця в білому халаті. Вона сухо повідомила, що в закладі запроваджено обмеження на відвідування.
— Я її батько. Вона не розмовляє з чужими, вона не розуміє, чому її забрали. Дозвольте їй бодай побачити мене здалеку.
— Усі звернення подають через адміністрацію. Якщо ви не заспокоїтеся, доведеться викликати поліцію.
Максим ударив долонею по дверях, але метал навіть не здригнувся. Він міг сперечатися з підозрюваними, домагатися дозволів, годинами збирати докупи розрізнені факти, проте тепер виявився безсилим перед одними замкненими дверима.
Він сів на лавку навпроти центру й залишився там до ночі. Почався холодний дощ. Вода затікала за комір, одяг прилип до тіла, та Максим не рухався. Він дивився на освітлені вікна й гадав, за яким із них перебуває Софія. Дівчина все життя боялася, що тінь повернеться, і тепер її страх справдився: знайомий дім зник, батько залишився зовні, незнайомі люди знову вирішували її долю.
Богдан діяв точно й безжально. Спершу позбавив Максима малюнків, потім роботи, а тепер відібрав доньку. Без Софії не було ані свідка, ані можливості продовжувати терапію. Максим уперше припустив, що програв. Людина, яку він вважав другом, виявилася терплячішою, впливовішою й краще підготовленою. Необережний опір міг призвести до обмеження батьківських прав і остаточного вилучення доньки з родини.
Дощ змішувався зі сльозами, яких він більше не приховував. Тієї ночі надія здавалася дитячою вигадкою, а справедливість — словом зі службових інструкцій, що не мало жодного стосунку до життя. Телефон у кишені завібрував. На екрані висвітився незнайомий номер. Максим відхилив перший дзвінок, потім другий. Коли телефон задзвонив утретє, він роздратовано відповів, не сподіваючись почути щось, здатне змінити цю ніч…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
