За тиждень малюнки змінилися. Серед сплутаних ліній проступили впізнавані обриси. Софія знову й знову зображала один будинок: високий ґанок, три вікна на фасаді, темний дах. Усю будівлю вона густо заштриховувала, наче та вигоріла зсередини. Обабіч тяглися покручені голі дерева, а над дахом нависала величезна пляма. Іноді вона майже повністю затуляла будинок, іноді торкалася лише краю, проте не зникала з жодного аркуша.
Максим зрозумів, що батьківської чуйності тут недостатньо. Він знайшов дитячу психологиню Ларису Павлівну, фахівчиню з багаторічним досвідом. Її кабінет містився у старій будівлі на тихій вулиці й зовсім не нагадував лікувальне приміщення: м’які крісла, високі книжкові шафи, спокійне світло, пахощі трав’яного чаю. Максим розклав малюнки на низькому столику й напружено чекав, поки жінка вивчить їх один за одним.
— Те, що Софія почала малювати, дуже важливо, — сказала Лариса Павлівна. — Досі пережите існувало всередині неї, не маючи виходу. Тепер у нього з’явилася мова.
— Але що вона намагається сказати? Будинок я впізнаю. А ця пляма?
Психологиня кілька секунд вдивлялася в густе штрихування.
— Будинок часто пов’язаний із відчуттям безпеки. Для Софії це місце, де безпеку було зруйновано. Темна постать може уособлювати сам страх, події тієї ночі або людину, яку вона побачила.
Максим подався вперед.
— Отже, перед нами вбивця?
— Не обов’язково його буквальний портрет. Пам’ять п’ятирічної дитини зберігає загрозу інакше, ніж пам’ять дорослого. Обличчя могло стертися, а відчуття залишилося: щось величезне, темне, здатне поглинути весь світ. Спочатку Софії треба допомогти відокремити цю тінь від себе й усвідомити, що тепер вона в безпеці.
Лариса Павлівна погодилася працювати з дівчиною. Перші зустрічі минали майже без руху. Софія сиділа в кріслі, дивилася в одну точку й ніяк не реагувала, поки психологиня читала їй короткі оповідання або спокійно говорила про найзвичайніші речі. Запитань вона не ставила й не вимагала відповіді. Максим чекав за дверима, міряв коридор кроками й уперше особливо гостро відчував власне безсилля. У роботі він звик шукати, перевіряти, домагатися відповіді; тут же йому залишалося довірити найдорожчу людину чужій обережності.
На третій зустрічі на стіл поклали папір та олівці. Софія спершу похитала головою, але за кілька хвилин присунула до себе аркуш. З’явилися знайомі ґанок і вікна, потім дерева й темна громада.
— Вона тебе лякає? — тихо запитала Лариса Павлівна.
Софія кивнула.
— Чого вона хоче?
Дівчина довго не рухалася. Потім намалювала поруч із тінню маленьку постать і перекреслила її кількома важкими лініями.
— Ти думаєш, вона хоче, щоб тебе не стало?
Софія знову кивнула. Щокою скотилася єдина сльоза, та дівчина навіть не спробувала її витерти. Малюнок уперше показав не лише пережитий жах, а й переконання, з яким вона прожила десять років: небезпека шукала саме її й одного дня неодмінно повернеться…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
