Після сеансу Лариса Павлівна пояснила Максимові: Софія, ймовірно, вважає себе ціллю злочинця. Тому мовчання могло стати для неї способом сховатися — якщо не видавати ані звуку й не нагадувати про себе, тінь більше її не знайде.
— Але вбивця шукав документи чи щось інше в кабінеті Павла, — заперечив Максим. — Діти стали свідками. Усе вказувало саме на це.
— Так міркує дорослий слідчий. А дитина побачила загибель родини й залишилася сама. Для неї страх не підкоряється протоколам. Софії потрібно відчути, що тепер ви здатні її захистити.
Максим сприйняв ці слова майже як наказ. Він замінив вхідні двері на надійніші, хоча й старі добре замикалися. Почав проводжати Софію до школи й зустрічати після уроків, попри те що вже кілька років вона ходила сама. Щовечора перевіряв вікна та замки. Він намагався не виказувати тривоги, та дівчина все помічала. Тінь на її аркушах не меншала; навпаки, ставала щільнішою, наче живилася страхом одразу двох людей.
Про відвідування психологині невдовзі дізнався Богдан. Він зателефонував пізно ввечері й почав обережно, зі співчутливих розпитувань, але швидко заговорив про стаціонарне лікування.
— Я радився зі знайомим фахівцем, — сказав він. — За таких травм потрібні особливі методики, постійний нагляд, іноді ліки. Розмов і малювання може виявитися замало.
— У Софії є перші результати. Вона принаймні висловлює те, що відчуває.
— Саме ці малюнки мене й непокоять. Вона зображує кошмари, а ти шукаєш у них продовження старої справи. А якщо ви лише робите їй гірше? Зараз вона навчається, живе поруч із тобою, фізично здорова. Може, не варто силоміць повертати її туди, звідки психіка свого часу врятувала її мовчанням?
Пропозиція нічого не змінювати прозвучала для Максима як вимога залишити доньку в невидимій клітці. Він твердо відповів, що не відступить. Богдан зітхнув і сказав, що хвилюється за них обох, а Максимові й самому не завадило б відпочити. Після розмови лишилося неприємне відчуття. Турботу друга варто було прийняти з вдячністю, однак за наполегливістю вчувалося бажання припинити лікування. Максим одразу ж дорікнув собі за підозріливість: Богдан був йому майже братом і завжди підтримував.
Тим часом Лариса Павлівна запропонувала Максимові малювати разом із Софією.
— Я навіть прямої лінії нормально не проведу, — зізнався Максим.
— Уміння тут не потрібне. Покажіть їй власний страх. Нехай побачить, що боятися можуть і дорослі, але страх не обов’язково приховувати.
Увечері Максим сів поруч із донькою і взяв олівець. Після тривалих роздумів він зобразив величезну чорну вирву, яка затягувала маленькі людські постаті. Малюнок вийшов незграбним, майже дитячим, однак із кожним штрихом напруження у грудях слабшало. Софія стежила за його рукою з непідробним подивом. Потім присунула свій аркуш і поруч із тінню намалювала світлу постать із широкими плечима. Вона затуляла собою дівчинку.
Софія вказала спочатку на неї, а тоді на Максима.
— Це я? — запитав він, не приховуючи тремтіння в голосі.
Вона кивнула. Тієї миті Максим зрозумів: донька не лише боялася разом із ним, а й довіряла йому боротися за неї. У їхньому мовчазному союзі вперше з’явилося щось сильніше за тінь — упевненість, що перед небезпекою вони стоятимуть разом…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
