Кілька днів коробка залишалася закритою. Максим бачив її на столі щоразу, коли заходив побажати на добраніч, і поступово переконував себе, що знову помилився. Він дав Софії дім, захищав її, стежив за навчанням, водив до лікарів, але так і не зміг визволити з полону минулого. Уночі з-за стіни інколи долинали стримувані ридання. Тоді він підходив до дверей, довго стояв у коридорі й боровся з бажанням увійти. Він знав: несподіваний дотик міг налякати її ще дужче, а жодна розрада не проникала крізь зведену нею стіну.
Дощової неділі з кімнати Софії долинув незвичний шерех. Максим обережно прочинив двері й побачив її на підлозі серед білих аркушів. У пальцях дівчина тримала чорний олівець. Вона натискала на нього так сильно, що грифель раз у раз ламався, залишаючи на папері крихти. Різкі лінії стикалися, розбігалися гострими кутами, закручувалися у важкі спіралі. Це не було схоже на спробу зобразити предмет чи людину. Радше Софія випускала назовні щось, що десять років гнітило її зсередини.
Максим залишився на порозі. Її губи були міцно стиснуті, брови зійшлися на переніссі, дихання стало швидким і нерівним. Він боявся навіть ворухнутися, щоб не зруйнувати цю крихку мить. Уперше донька говорила з ним — не голосом, а натиском олівця, чорними плямами й розірваним папером.
Коли пізно ввечері Софія заснула, він зібрав аркуші. На кожному повторювався майже однаковий хаос: жирні штрихи, втиснуті в папір, ламкі дуги, кути, схожі на уламки. Сюжету не було, але почуття читалося виразно. Перед Максимом лежали не карлючки, а сліди болю, який дівчинка носила в собі половину життя. Від цієї думки йому стало важче, ніж від перегляду старих матеріалів справи.
Він розклав малюнки на кухонному столі в тому порядку, у якому вони лежали на підлозі. Одні були майже повністю вкриті графітом, на інших залишалися великі білі прогалини. Максим помітив, що натиск посилювався ближче до центру, а потім раптово обривався, наче руці бракувало сил продовжувати. Кілька аркушів Софія порвала сама, але не викинула. Він нічого не перекладав і вранці повернув усе на колишнє місце. Йому хотілося запитати, чи можна зберегти малюнки, проте будь-яке пряме запитання могло перетворити вільне заняття на обов’язок. Тому Максим лише залишив поруч нові олівці замість поламаних.
Наступними днями Софія малювала тільки тоді, коли залишалася сама. Максим чув знайомий шерех за стіною й радів йому, водночас боячись того, що з’явиться на папері. У її поведінці майже нічого не змінилося: ті самі тихі кроки, обережні рухи, безмовні вечері. Та тепер між ними був іще один спосіб спілкування, поки не до кінця зрозумілий йому. Він усвідомлював, що має навчитися обережно читати цю мову, не перетворюючи кожну лінію на допит.
Наступного дня він зустрівся з Богданом Савчуком, своїм давнім другом і колегою. Вони починали службу майже одночасно, працювали пліч-о-пліч і не раз виручали один одного в скрутних ситуаціях. Богдан був товариським, легким на підйом чоловіком; саме він свого часу одним із перших підтримав рішення Максима удочерити Софію.
У невеличкому кафе Максим поклав перед ним кілька малюнків. За вікном квапилися перехожі, за сусіднім столиком сміялися студенти, а тут, між чашками кави, що вже вистигала, лежало безмовне свідчення чужого кошмару.
— Вона нарешті взяла олівці, — сказав Максим. — Подивися уважно.
Богдан переглянув аркуші й підбадьорливо кивнув.
— Це вже крок уперед. Мабуть, так виходять емоції. Є ж терапія малюванням.
— Ти бачиш лише безладні лінії?
— А що ще я маю побачити? — Богдан відсунув малюнки. — Не перетворюй кожну риску на доказ. Ти десять років живеш тією справою й ніяк не дозволиш собі зупинитися.
Максим відповів, що не заспокоїться, доки вбивця родини Гнатюків залишається на волі. Він знову взявся розглядати аркуші й помітив тонку дугу, що відрізнялася від решти штрихів. Її було проведено повільніше, з рівномірним натиском, і вона повторювалася на трьох малюнках. Лінія нагадувала нерівний слід на людській шкірі — давній або свіжий шрам. Максим підвів голову. Богдан спокійно розмішував цукор, наче розмова давно перестала його цікавити. Слідчий змусив себе відвести погляд, але дивна позначка вже заволоділа його увагою, обіцяючи сенс, якого він поки що не розумів…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
