Рівно о третій ночі на телефон надійшла фотографія. Данилюк нерухомо лежав у готельній ванні, вода довкола нього була забарвлена, а на світлій плитці виконавець залишив коротке слово: «Кремінь». Андрій Миколайович довго дивився на підтвердження, потім видалив файл без можливості відновлення. Усі вісім прізвищ тепер були викреслені: сім тіл зберігав кар’єр, а восьмий учасник групи загинув за кордоном.
Він дозволив собі відчути задоволення, хоча полегшення не прийшло. За кілька діб вісім людей позбулися майбутнього, але пережите Мариною не зникло разом із ними. Роздуми перервав дзвінок із невідомого номера. Чоловік представився Віталієм Шевчуком, місцевим слідчим, і запропонував поговорити про долю вісьмох працівників поліції.
Руденко відповів, що нічого про це не знає. Після тривалої паузи Шевчук зізнався: прямих доказів причетності Кременя в нього немає, а шукати їх із особливою ретельністю він не збирається. Під час неофіційного огляду покинутих квартир слідчий виявив резервні копії страшних записів. Він бачив обличчя дівчат і зрозумів, чим займалася ця група.
За службовим обов’язком Шевчук не міг виправдати самосуд і тим паче розправу над вісьмома людьми. Але як людина він розумів мотив невідомого месника й вважав, що на цьому їхня розмова має закінчитися назавжди. Зв’язок обірвався. Руденко поклав телефон на стіл, заплющив очі в променях сонця, що сходило, й уперше після дзвінка Ілліча заснув міцним, важким сном.
Шість тижнів по тому Марину виписали з лікарні. Батько чекав біля головного входу з великим букетом троянд і не відразу впізнав дівчину, яка з’явилася у дверях. Вона схудла, рухалася повільно, ніби заново вчилася довіряти власному тілу, а погаслий погляд належав зовсім іншій людині. Привіталася Марина тихим, чужим голосом і прийняла квіти без жодної реакції.
За час лікування між ними майже не було справжніх розмов. Іноді донька відповідала одним словом, іноді просто заплющувала очі, показуючи, що не хоче нікого бачити. Батько звик розв’язувати проблеми грошима, зв’язками або силою, однак тут жоден колишній спосіб не діяв. Навіть квіти біля лікарняного входу виглядали безпорадною спробою повернути звичайність.
Марина сіла в машину обережно, ніби замкнений простір сам по собі викликав тривогу. Андрій Миколайович не став допомагати без прохання й не торкнувся її руки. Він помічав кожен рух доньки й боявся вибрати хибне слово. Замість полегшення від її виписки прийшло розуміння: лікарня утримувала тіло в безпеці, але тепер починалася частина шляху, для якої в нього не було ні плану, ні досвідчених помічників.
На пропозицію їхати додому вона лише кивнула. Усю дорогу в машині стояла мовчанка. Руденко тримав кермо обережніше, ніж зазвичай, і відчував на собі уважний погляд доньки. Нарешті Марина запитала, чи знайшла поліція тих вісьмох. Батько відповів заперечно, однак вона відразу назвала це брехнею. У лікарні дівчина читала зведення й знала, що семеро зникли майже одночасно, а восьмий невдовзі загинув за кордоном.
— Це зробив ти? — запитала вона прямо.
Андрій Миколайович зупинив автомобіль на узбіччі. Приховувати правду після такого запитання не мало сенсу. Він визнав, що жодного винного більше немає серед живих. Марина відвернулася до вікна й довго мовчала. Батько чекав подяки, звинувачення або хоча б спалаху емоцій, але її обличчя лишалося нерухомим.
Нарешті вона сказала, що смерть цих людей — добра новина, яка нічого не виправляє всередині неї. Щоночі мучителі повертаються в кошмарах, і там вони, як і раніше, живі. Марина запитала, заради кого батько вчинив розправу. Руденко відповів чесно: заради неї й заради себе. Дівчина ледь кивнула й попросила відвезти її туди, де можна хоча б спробувати відчути безпеку…
