Надвечір наступного дня Миколу Марченка доправили до сирого підвалу заміського будинку. Під час захоплення він пручався, тому обличчя було розбите, а руки міцно прив’язані до спинки важкого стільця. Руденко спустився бетонними сходами й сів навпроти. Він назвав шістьох товаришів утікача, яких уже не було серед живих, повільно вимовляючи кожне прізвище.
Марченко важко ковтнув і спробував купити собі час відомостями про Данилюка. Кремінь відповів, що останнього втікача вже шукають і неодмінно дістануть, де б той не ховався. Миколі лишали єдину можливість зменшити майбутні страждання: докладно пояснити, чому група вибрала саме Марину. Після довгої паузи бранець облизав розбиту губу й почав говорити.
Два роки тому Остапенко запропонував перейти до нового виду злочинів. Вони почали вистежувати молодих, самотніх дівчат, за яких нікому було заступитися: студенток із гуртожитків, дочок неблагополучних батьків, людей без грошей і зв’язків. Під час фіктивного затримання їм підкидали заборонені речовини, а потім обіцяли закрити справу в обмін на покору. Страх перед обвинуваченням позбавляв жертв здатності звернутися по допомогу.
Марченко визнав, що постраждалих могло бути більше ніж чотирнадцять. Точного числа ніхто з групи не вів: для них чуже життя було лише черговим епізодом. Марину помітили не випадково. Остапенко заздалегідь з’ясував, хто її батько, і вирішив довести приятелям, що здатен принизити будь-кого, навіть доньку колишнього Кременя. Його марнославство виявилося єдиною причиною вибору.
Поки Микола говорив, Руденко вперше почув повну схему без уривків і недомовок. Вісім людей не просто користувалися окремими випадками — вони вибудували звичний порядок, у якому службова влада перетворювалася на інструмент залякування. Кожен наступний епізод здавався їм безпечнішим за попередній, бо жодна жертва не змогла домогтися відкритого розслідування. Мовчання дівчат злочинці сприймали як підтвердження власної сили.
Особливо тяжко прозвучало зізнання, що точний рахунок нікому не відомий. Чотирнадцять було лише числом, яке зумів пригадати Остапенко під тиском. За ним могли ховатися інші обличчя, інші лікарняні палати й такі самі ночі, прожиті в страху. Кремінь зрозумів: навіть знищивши всю вісімку, він не дізнається, скількох людей вони встигли зламати. Це не послабило рішення, але позбавило його останньої ілюзії завершеності.
Андрій Миколайович підвівся й сказав, що Руслан справді довів лише одне — власну нездатність передбачити наслідки. На його поклик до підвалу зайшов Лікар. Побачивши Гнатюка, Марченко затремтів і квапливо назвав точне місцеперебування Данилюка: той писав йому з готелю в приморському місті іншої країни. Савчук негайно отримав адресу й передав її людині, яка вже працювала на місці.
Микола нагадав, що виконав умову, і попросив свободи. Кремінь відмовив. Лікареві звеліли провести з бранцем решту ночі, не дозволяючи забути жоден крик тих, кого він залякував. Коли Руденко піднімався нагору, з підвалу долинув перший зойк. До світанку сьомий учасник групи помер, а невдовзі важкий тягар потягнув його тіло на дно кар’єру.
Опівдні Шукач повідомив, що іноземний посередник знайшов останню ціль. Данилюк замкнувся в готельному номері, без кінця замовляв їжу й майже не виходив. Спостерігач міг проникнути до нього тієї ж ночі, але непомітно вивезти живого бранця через суворий прикордонний контроль було неможливо. Він пропонував закінчити все на місці.
Руденко важко прийняв це обмеження. Він хотів сам почути відповідь останнього винного, однак розумів, що спроба таємного перевезення погубить операцію. Дозвіл було дано з умовою не перетворювати фінал на миттєве визволення й надіслати підтвердження. Вимкнувши зв’язок, Андрій Миколайович сказав Таранові, що в списку лишилося одне прізвище. Колись він мріяв назавжди залишити кров у минулому, побудувати законний бізнес і виростити доньку в безпеці. Вісім покидьків зруйнували цю надію…
