Перший же удар вибив хисткі двері разом із коробкою. Таран увірвався до захаращеної кімнати й одразу збив з ніг Білика, який стояв посеред кімнати з пляшкою. Скло розлетілося по лінолеуму, різкий запах алкоголю змішався з тютюновим димом. Лозовий сіпнувся зі стільця, але завмер, побачивши перед собою спокійне обличчя Руденка й почувши наказ не рухатися.
Євген миттєво впізнав людину, яку раніше бачив лише на старих фотографіях. Він сипло запитав, чи справді перед ним легендарний Кремінь. Андрій Миколайович не відповів. Його погляд ковзнув по недопалках, брудному посуду й порожніх пляшках, а потім зупинився на двох телефонах. Лозовий назвав пароль одразу. Білик зробив це лише після того, як Таран переконав його відмовитися від показної впертості.
В обох пристроях виявилися приховані галереї, що майже повторювали архів Остапенка. Руденко знайшов окрему теку з іменем доньки й близько пів хвилини дивився на екран, не змінюючись на обличчі. Потім сховав телефони як докази й запитав, куди поїхав Марченко. Лозовий відповів, що напрямку не знає. Білик, який лежав біля стіни, демонстративно сплюнув і порадив старому йти під три чорти.
Він пригрозив, що вся система стане на захист своїх співробітників і розчавить нападників. Кремінь вислухав погрозу без роздратування. Остапенко міркував так само, сказав він, доки не опинився на дні старого кар’єру з важким тягарем. Ця фраза миттєво знищила залишки бравади. Білик зблід, а Лозовий почав дрібно тремтіти.
Лікар поставив на стіл чорну сумку й неквапливо відкрив її. Побачивши хірургічні інструменти, Білик засмикався й закричав, що готовий говорити. Руденко зупинив Гнатюка жестом. Бранець квапливо повідомив: Марченко попрямував до рідної тітки, яка живе в південному місті. Кремінь одразу зв’язався з Шукачем і доручив установити її точну адресу.
Білик і далі видавав спільників. Клименко збирався вранці прийти з повинною до наглядового органу й сподівався отримати офіційний захист. Лозовий, помітивши, що мовчання вже не рятує, розповів про рішення Данилюка тікати за кордон. Руденко кивнув: цієї інформації вистачало для подальшого полювання, але вона нічого не змінювала в долі двох людей, які були перед ним.
Він нагадав, як обидва сміялися в підсобці й по черзі знімали приниження Марини. Вирок пролунав тихо, без крику й погроз. Після цього Лікар узявся за Білика, а Лозового замкнули в сусідній кімнаті. Той чув усе, що відбувалося за стіною, і до тієї миті, коли Гнатюк увійшов до нього, уже майже втратив здатність зв’язно говорити.
Очікування стало для Лозового окремою частиною покарання. Спершу він гупав у двері й обіцяв гроші, потім пропонував дати свідчення проти всіх, хто ще лишався на волі. Згодом голос зірвався, і він почав повторювати, що кожна людина повинна мати шанс. Руденко, який стояв у коридорі, не відповідав. Саме шансу просили їхні жертви, але тоді двоє друзів сприймали благання як привід для нового сміху.
Лікар працював без поспіху й без видимого гніву, ніби виконував тяжкий обов’язок. Кремінь не спостерігав за тим, що відбувалося, постійно. Він стояв біля кухонного вікна, дивився на звичайний двір і думав про те, як мало зовні змінився світ. Унизу проходили люди, поверталися автомобілі, відчинявся магазин. Ніхто не знав, що в одній із квартир закінчується історія двох служителів закону, які звикли вважати чужий страх своїм захистом.
Надвечір обох винесли з квартири й сховали в машині. Старий кар’єр прийняв іще дві жертви, і рахунок дійшов до чотирьох. Коли вода заспокоїлася, задзвонив телефон Савчука. Шукач знайшов адресу родички Марченка. Відстань була надто великою для негайної поїздки всієї групи, тому Кремінь вирішив залучити перевірених людей із того міста, які давно були зобов’язані йому серйозною послугою…
