Людям із південного міста дали три години. Їм належало забрати Марченка живим, непомітно вивести з квартири його тітки й доправити до заміського будинку Руденка. Поки вони готувалися, Кремінь переключився на Клименка. Сержант був удома, збирав папери й збирався вранці дати офіційні свідчення. Андрій Миколайович знав працівника, до якого той мав звернутися, і не сумнівався: чекати світанку не можна.
Савчук зателефонував Клименкові з номера, який неможливо було пов’язати з групою, і передав коротке повідомлення нібито від імені зниклого Остапенка. Сержантові запропонували терміново приїхати на покинуте будівництво за міською околицею, щоб обговорити порятунок. Перелякана людина вхопилася за цю можливість. Рівно об одинадцятій вечора він з’явився серед бетонних колон, постійно озирався й не виймав правої руки з кишені куртки.
Руденко чекав у тіні біля масивної опори. Клименко невпевнено запитав, де Остапенко. У відповідь Кремінь сказав, що прийшов від імені Марини. Сержант упізнав його голос і миттєво вихопив службовий пістолет. Таран ударив по озброєній руці, тому постріл пішов угору. Майже водночас Фантом вистрілив у ногу противника, не дозволивши йому знову підняти зброю.
Клименко впав на бетон. Черняк притиснув його руку важким черевиком і відібрав пістолет, після чого Андрій Миколайович присів поруч. Він назвав спробу стріляти останньою дурістю сержанта й нагадав про підготовлені папери. Бранець заходився запевняти, що розкаявся, зрозумів жахливість скоєного й збирався назвати слідству всіх учасників.
— Після чотирнадцяти зламаних життів ти вирішив стати чесним? — запитав Руденко.
Клименко спробував відповісти, але його голос перетворився на невиразне белькотіння. Кремінь сказав, що запізніле зізнання не повертає жодній жертві пережитих років і не скасовує добровільної участі самого сержанта. Із темряви вийшов Лікар. Він запропонував закінчити швидко, однак Андрій Миколайович відмовився дарувати бранцеві легкий кінець. Клименко мав перед смертю зрозуміти, що форма не робить людину невразливою.
Будівництво було далеко від житлових будинків, і ніхто не почув того, що відбувалося серед недобудованих стін наступні дві години. Перед світанком п’ятий учасник групи замовк назавжди. Майже відразу надійшов дзвінок від людей, відправлених по Марченка: утікача забрали без шуму й свідків, тепер його везли на базу.
Перед кінцем Клименко ще раз повернувся до свого наміру зізнатися. Він запевняв, що був готовий назвати кожне прізвище й понести покарання за законом. Андрій Миколайович запитав, чому совість заговорила лише після зникнення Остапенка. Сержант не зумів відповісти. Його каяття народилося не зі спогадів про жертв, а зі страху опинитися наступним, і обидва це надто добре розуміли.
Кремінь не відчував радості, коли рахунок дійшов до п’яти. З кожним викресленим іменем він лише сильніше відчував утому й дедалі ясніше бачив різницю між відплатою та порятунком. Перше завдання вдавалося, друге лишалося недосяжним. Марина, як і раніше, лежала в лікарні, а її мовчання було важчим за будь-який крик, почутий цієї ночі. Але зупинитися на півдорозі Руденко вже не міг.
Слідом вийшов на зв’язок Шукач. Його новина була гіршою: Данилюк іще ввечері встиг вилетіти за кордон і вже перебував в іншій країні. Руденко не сприйняв це як поразку. Він звелів знайти давнього боржника, який жив неподалік від приморського курорту, встановити готель утікача й не давати йому ані доби спокою. Державний кордон міг ускладнити полювання, але не скасувати його…
