І найголовніше: на банкеті я вперше офіційно представлю всім найважливішу для мене людину. Чутка розійшлася колами, ніби по воді кинули камінь, і відразу пустила кола діловими колами міста. Усі знали, що означає бути запрошеним на приватний банкет Максима Дорошенка.
Це не лише символ статусу, а й чудова можливість зблизитися з цим новим генієм бізнесу. За кілька годин запрошення до «Вертикалі» стало безцінним. І ця новина, як і було задумано, дійшла до вух старости, Вадима Гончара.
Вадим і кілька його підспівувачів, почувши це, втратили голову. Вони були цілком упевнені, що та сама важлива людина — це Меланія. Це був унікальний шанс.
Якщо їм удасться потрапити на цей банкет, на очах у всіх впливових людей, щиро вибачитися перед Меланією. А потім висловити свої найщиріші вітання їм обом, то вони напевно справлять хороше враження на Максима. Можливо, навіть зможуть завдяки цьому піднятися кар’єрними сходами.
Жадібна надія остаточно позбавила їх здорового глузду. Вони почали задіювати всі свої зв’язки й знайомства, щоб дістати хоча б одне запрошення на банкет у «Вертикаль». Давали хабарі, брали на себе зобов’язання, не гребували нічим.
Усі їхні дрібні махінації щодня доповідав мені Арсен. Я дивився на ці звіти, і на моїх губах з’являлася дедалі холодніша усмішка. Приманка спрацювала.
А Меланія про все це не здогадувалася. У п’ятницю вдень я раніше пішов з роботи й повернувся в пентхаус. Вона сиділа у вітальні з уже виписаною й такою, що відновлювалася, Анастасією, дивилася телевізор.
Анастасія виглядала дуже добре, на її обличчі була усмішка. Побачивши мене, вона привітно привіталася. «Максиме, повернувся! Сідай!» Тепер вона дивилася на мене як теща на зятя, щоразу з дедалі більшим схваленням.
Меланія, побачивши мене, теж радісно встала. «Чому ти сьогодні так рано? Завтра важливий банкет. Відвезу тебе готуватися», — я усміхнувся й простягнув їй руку.
«Анастасіє, я на кілька годин заберу у вас Меланію». Анастасія засміялася. «Ідіть, ідіть, гарненько вберіться, нашій Меланії все личить».
Я відвіз Меланію до однієї з найкращих студій стилю, з якою я працював. Сьогодні вдень уся студія була віддана тільки їй. Головний стиліст, перукар, візажист, стиліст з одягу чотири чи п’ять людей крутилися навколо неї однієї.
Меланія ніколи не була в такій обстановці й почувалася напружено, ніяково. Я сидів на дивані, дивився на неї й підбадьорливо усміхався.
— Не хвилюйся, довірся їм. Сьогодні ввечері ти головна героїня вечора.
Під керівництвом професіоналів Меланія почала перевтілюватися. Зачіска, макіяж, сукня, прикраси. Коли вона нарешті вийшла з примірочної, я зізнаюся, на мить утратив дар мови.
Вона була в місячно-білій сукні-русалці, всипаній дрібними діамантами, які сяяли, як зоряний пил. Ідеальний крій підкреслював її тонку й прекрасну фігуру. Довге волосся було зібране в елегантний вузол, відкриваючи її довгу, білосніжну шию.
У вухах маленькі, витончені діамантові сережки. На обличчі легкий макіяж, який робив її, і без того чисті риси, ще вишуканішими. Вона стояла, трохи опустивши очі, із сором’язливою невпевненістю.
Красива, як неземна фея, але водночас через цю сором’язливість у ній було щось земне, що хотілося обійняти. Усі в студії завмерли. «Боже, Меланіє, ви така прекрасна!» «Так, ця сукня ніби створена для вас».
Стиліст теж щиро захопився. Я встав, підійшов до неї, простягнув руку й, піднявши її підборіддя, подивився на її обличчя, яке від мого погляду трохи почервоніло. Я усміхнувся.
«Моя королева!» Я нахилився й, як середньовічний лицар, благоговійно поцілував її руку. «Ваша карета чекає. Дозвольте мені провести вас до вашого замку».
Її обличчя стало ще червонішим. Її погляд був сповнений ніжності. Красиво до неможливості.
«Вертикаль» розташовувалася в самому центрі й водночас у найусамітненішому місці міста. Клуб був закритим, із найсуворішим членством. Ті, хто бував тут, належали до кола людей, здатних одним клацанням пальців змусити тремтіти весь діловий світ міста…
