— Климе Святославовичу, ви розумієте, що підписуєте не чернетку і не намір? — Левко Петрович відсунув договір трохи ближче до краю столу. — Після вашого підпису покупець отримає все: приміщення, техніку, меблі, залишки майна. Назад без окремої угоди це вже не повернеться.
Клим подивився на юриста так, ніби той раптом вирішив зіпсувати непоганий день зайвою серйозністю.
— Левку Петровичу, не драматизуйте. Це кафе останні пів року тільки й робило, що жерло гроші. Сорок тисяч щомісяця — за що? За зачинені двері, облуплену вивіску і пил на стільцях. Я туди, здається, жодного разу по-справжньому не заїхав. Батько купив його колись на емоціях, сам потім не міг пояснити навіщо.
Він провів пальцем по манжеті, поправив запонку і коротко всміхнувся.
— На рахунках там хоч щось залишилося?
— Майже порожньо, — відповів юрист. — Формально компанія жива, але коштів немає.
— От і чудово. Просто скарбниця.
Левко Петрович не підтримав усмішку. Він перегорнув останню сторінку, вказав ручкою на рядок, де потрібен був підпис. Клим розписався швидко, з лінивою впевненістю людини, для якої такі папери були прикрою, але звичною частиною життя. Він навіть не перечитав абзац над своїм прізвищем.
— Хто ця щаслива покупчиня? — запитав він, забираючи примірник договору. Склав аркуші криво, засунув у кишеню піджака. — Ви казали, дівчина?
— Молода жінка. Прийшла сама. Гроші принесла готівкою, у звичайному конверті. Рівно тисячу.
Клим не витримав і розсміявся. Не стримано, не з ввічливості, а по-справжньому — відкинувшись на спинку крісла, ніби почув вдалий жарт у найсумніший момент дня.
— У конверті? Тисячу? І вона зрозуміла, що купує?
— Я пояснив їй стан об’єкта, — сухо сказав Левко Петрович. — Район слабкий, прохід майже нульовий, кафе довго не працювало. Обладнання старе. Боргів немає, це плюс. Але розраховувати на швидкий дохід там не варто.
— І після цього вона не передумала?
— Ні.
Клим похитав головою, все ще усміхаючись.
— Ну, значить, нехай пробує. Мені ж легше.
Він вийшов, продовжуючи тихо посміюватися вже в коридорі. Левко Петрович дочекався, поки за дверима стихнуть кроки, зняв окуляри і деякий час дивився на підпис. Потім його губи здригнулися — не насмішкувато, а якось інакше, ніби він знав про людей трохи більше, ніж було написано в договорі…
