Увечері Клим сидів у ресторані біля панорамного вікна. За столом, крім нього, були Остап Бровко, Вадим Лисовець і Лера, яка завжди сміялася трохи раніше за інших — іноді ще до того, як доходила до суті жарту.
На столі блищали келихи, лежали устриці на льоду, стояла пляшка вина з цінником, від якого звичайна людина спершу перевірила б, чи не помилився офіціант. Клим дістав телефон і показав фотографію договору.
— Усе, — сказав він. — Кафе «Тепла зала», будинок вісім, старий район. Більше не моє.
— Ти серйозно віддав його за тисячу? — Остап нахилився до екрана.
— Саме так. І готівкою. У конверті.
Лера закрила рот долонею, але сміх усе одно прорвався назовні.
— А хто вона?
— Без поняття. Левко сказав — молода. Напевно, побачила оголошення і вирішила, що доля стукає у двері.
Вадим уже набирав щось у телефоні.
— Будинок вісім, старий район… Це ж там, де гаражі й будка з трансформатором?
— Там ще закритий магазин на розі, — додав Остап. — Найкраще місце для великого бізнесу. Потік клієнтів: один пес і троє пенсіонерів на тиждень.
Вони засміялися. Сміх легко котився над білою скатертиною, відбивався в келихах, змішувався з приглушеною музикою. Клим сміявся разом з усіма, але на секунду вловив усередині дивну незручність. Не жаль. Не каяття. Просто ніби в жарті виявилася деталь, яка звучала надто різко.
Остап першим накидав підпис до публікації:
— Дівчина з дитбудинку купила розвалюху за тисячу. Знайшлася господиня.
Клим підвів очі.
— Звідки дитбудинок?
— А що, ні?
— Левко такого не казав.
Остап знизав плечима.
— Хто ще прийде з останньою купюрою в конверті? Сам подумай.
Клим хотів щось відповісти, але Лера вже тягнулася до телефону, Вадим знімав екран, Остап задоволений собою правив фразу. Мить сумніву проіснувала менше хвилини і розчинилася в загальних веселощах. Уночі пост з’явився в мережі. До ранку під ним уже збиралися коментарі — злі, глузливі, впевнені, що чужа бідність є зручним приводом для дотепності…
