Роман Мельник не вважав себе людиною старою, але дедалі частіше ловив себе на тому, що половина життя вже залишилася десь позаду. Невисокий, підтягнутий, з уважними темними очима й упертою лінією підборіддя, він і тепер мав гарний вигляд. У дитинстві дорослі раз у раз казали, що з такого хлопчика тільки портрети писати. Сам Рома до цих слів ставився байдуже: ріс мовчазним, серйозним, навчався без трійок, без підказок вступив до вищого навчального закладу і змалку звик розраховувати тільки на себе.
Тепер, сидячи за кермом майже нової машини, він думав не про те, чого досяг, а про те, чого не зумів утримати. За склом стояла мокра, важка осінь. Дощ ішов четверту добу, вітер підхоплював краплі й розмазував їх по лобовому склу, ніби хтось зовні намагався стерти дорогу разом із небом.
Роман припаркувався біля кладовищних воріт, заглушив двигун і кілька секунд не наважувався вийти. Машину він купив рік тому, того самого дня, коли придбав другу — для дружини. Олеся тоді тільки-но отримала права, водила нервово, різко, ніби щось комусь невидимому доводила, що впорається. Їй дісталася чорна тонована машина. Вона сама так захотіла: сказала, що в іншій себе просто не уявляє.
Цією доріжкою між могилами Роман уже ходив надто часто. Раніше він ненавидів кладовища, не виносив сирого запаху землі, штучних вінків, чужого горя, застиглого в камені. Маму після похорону згадував удома, за тихою вечерею, біля її фотографії. На могилу вибирався рідко. А тепер сам не розумів, як став людиною, яка майже щотижня йде через калюжі до чорного пам’ятника.
Олесі не стало чотири місяці тому. Вона розбилася в тій самій машині, яку так любила. Як саме все сталося, ніхто до пуття пояснити не зміг. Експерти лише розвели руками: салон вигорів, сліди знищив вогонь. Зрозуміло було одне — Олеся не впоралася з керуванням, машина врізалася в дерево, а далі все сталося надто швидко. Вона не любила паски безпеки, замість них ставила заглушки, щоб панель приладів не пищала. Таку заглушку знайшли й після аварії.
Роман надто часто повертався до цієї картини. Удар. Скло. Втрата свідомості. Вогонь. Іноді він переконував себе, що смерть прийшла миттєво, і в цьому була крихітна, майже соромітна надія: отже, вона не мучилася. Але варто було заплющити очі, як перед ним поставало ранок того дня. Олеся всміхнулася, провела пальцями по його щоці й сказала щось про відрослу щетину. Потім вийшла з квартири, навіть не поцілувавши його на прощання, просто грюкнула дверима. Він не знав, що дивиться їй услід востаннє…
