Їхній шлюб почався раптово. Познайомилися, спалахнуло почуття, і Роман, який тоді ще не встиг оговтатися після тяжкого розриву, вхопився за Олесю як за порятунок. Вона була вродлива, розумна, упевнена в собі аж до холодності. Йому весь час здавалося, що вона то підпускає його ближче, то відступає на крок і з цікавістю дивиться, як він мучиться. Останні місяці перед аварією це відчуття стало майже впевненістю: у неї хтось є.
Вони прожили разом майже три роки. Дітей у них не з’явилося. Олеся казала, що лікарі давно поставили на її материнстві хрест, і кожна розмова про лікування, обстеження чи операцію закінчувалася сльозами, роздратуванням і важким мовчанням. Роман мріяв про дитину так сильно, що одного разу поставив питання руба: або вони беруть дівчинку з притулку, або розходяться. Олеся тоді лише байдуже знизала плечима: якщо йому так треба, нехай буде, як він хоче.
Соломії було п’ять, коли вона увійшла до їхнього дому. Олеся займалася з нею, купувала одяг, стежила за режимом, але в її рухах Роман не бачив тепла. Усе робилося правильно, навіть акуратно, тільки без любові. З кожним місяцем дружина ставала дратівливішою, і одного разу Роман із болем зрозумів: він привів у дім дитину, якої Олеся ніколи не хотіла. Тоді з’явилася няня, Оксана Петрівна, спокійна й досвідчена жінка. Соломія швидко до неї прив’язалася, а Олеся ніби отримала право знову вільно дихати.
Біля могили Роман зупинився, підвів погляд на фотографію. З чорного каменю Олеся усміхалася тією самою усмішкою, від якої в нього колись перехоплювало подих. Він поставив букет жовтих троянд, її улюблених, і раптом помітив, що попередніх квітів немає. Зовсім немає. Це траплялося вже втретє. Він приносив живі троянди, бо не терпів кладовищної мішури, а хтось знову прибирав їх, ніби стирав його присутність із цієї могили…
