— Та хто ж це робить? — видихнув Роман, оглядаючи мокру плиту, порожню вазу й розмиту дощем землю навколо.
Спочатку він спробував вирішити все просто: підійшов до сторожа, розповів про зниклі квіти, спитав, чи не помічав той когось біля нової могили. Сторож, кремезний чоловік у старій куртці, втомлено розвів руками. Кладовище велике, людей багато, за кожним не встежиш. Троянди могли забрати підлітки, випадкові злодюжки, та будь-хто. У його голосі не було ні байдужості, ні співчуття — тільки звична втома людини, яка щодня бачить чуже горе.
Але Роман чомусь одразу подумав не про злодюжок. Усередині сиділа інша, темна думка: це робить той чоловік. Той, чий слід він так і не знайшов, але існування якого відчував поруч з Олесею задовго до аварії. Йому ввижалося, що цей невидимий суперник приходить до могили, бачить жовті троянди й викидає їх із ревнощів.
Увечері Роман довго дивився на своє відображення в дзеркалі. Обличчя осунулося, під очима залягли тіні.
— Її вже чотири місяці немає, а ти все ще ревнуєш, — сказав він собі тихо й одразу відчув, як безглуздо звучать ці слова.
Наступного дня він попросив одного зі співробітників охорони своєї фірми дістати маленьку приховану камеру. Не пояснював докладно, тільки сказав, що потрібно для особистої справи. Того ж вечора, коли дощ на кілька годин ущух, Роман знову приїхав на кладовище й установив пристрій так, щоб у кадр потрапляли пам’ятник, ваза й вузька доріжка.
Потім залишив новий букет. Свіжі жовті троянди виглядали надто яскравими на тлі мокрого граніту й сірої землі. Роман сів у машину, відкрив застосунок на телефоні й довго дивився на нерухому картинку. Йому було соромно за це спостереження, але зупинитися він уже не міг…
