Сьогодні ввечері я зняв усю «Вертикаль», лише для того, щоб розіграти одну виставу. Виставу для кількох обраних глядачів. Машина плавно зупинилася біля входу.
Швейцар шанобливо відчинив двері. Я вийшов першим, а потім, як джентльмен, простягнув руку Меланії. Вона трохи вагалася, нервувала й обережно поклала свою руку в мою долоню.
Я міцно стиснув її руку й вивів із машини. Вечірній вітер розвівав її місячно-білу сукню, як тихо розквітлу в місячному світлі квітку. Красиво до запаморочення.
— Не бійся, — прошепотів я їй на вухо, відчувши, як спітніла її долоня. — Сьогодні ввечері тобі не потрібно нічого робити й нічого говорити.
Просто будь поруч зі мною й дивися, як я помщуся за тебе.
Вона підняла голову й подивилася на мене. У її погляді було нерозуміння, але ще більше — повна довіра.
Вона тихенько кивнула. Узявши її під руку, я увійшов у сяючі золотом двері «Вертикалі». У залі сяяли вбрання й дзвеніли келихи.
Я запросив лише тих, з ким працював багато років, — надійних ділових партнерів. Усі вони були досвідченими людьми й давно зрозуміли, що мета сьогоднішнього вечора не просто вечеря. Тому непомітно підігравали мені.
Побачивши нас, усі погляди спрямувалися на нас. Захоплення, подив, цікавість — усі погляди були прикуті до Меланії. Вона відчула себе ніяково й притулилася до мене.
Я погладив її по руці, заспокоюючи, потім підняв келих.
— Панове!
Зала миттєво замовкла.
— Дякую, що прийшли сьогодні. Думаю, вам усім цікаво, хто ця прекрасна пані поруч зі мною.
Я зробив паузу, навмисно посилюючи напруження.
Потім я нахилився до Меланії й подивився на неї найніжнішим поглядом у своєму житті. Кожне слово я вимовив виразно й голосно:
— Її звати Меланія. Вона єдина жінка, яку я, Максим Дорошенко, обрав на все життя. І моя майбутня дружина.
Після моїх слів у залі настала мертва тиша, а потім вибухнули громові оплески й привітання.
— Вітаємо, Максиме Кириловичу! Ваша майбутня дружина просто красуня!
— Ви з Максимом Кириловичем ідеальна пара!
Привітання сипалися з усіх боків. Меланія була в повному шоці. Вона дивилася на мене, і на її прекрасному обличчі було написано здивування й недовіра.
Щоки почервоніли так, що здавалося, ось-ось потече кров. Майбутня дружина, ці три слова, як найсолодший мед, розтанули в її серці. Так солодко, що в неї закрутилася голова.
Я дивився на її миле збентежене обличчя, не втримався й поцілував її в лоб. Потім я провів її до головного столу. Банкет почався.
Приємна музика, вишукані страви, гості й господарі були задоволені. Усе здавалося ідеальним. А я чекав.
Чекав, коли з’являться головні герої мого вечора. Час минав. Сім тридцять.
Біля входу до банкетної зали почувся невеликий шум. Я підвів очі й подивився в бік дверей. На моїх губах з’явилася холодна жорстока усмішка.
Прийшли. Мої рибки, нарешті, вбралися й прийшли на свою погибель. Біля входу з’явилося кілька знайомих і огидних постатей.
Староста, Вадим Гончар, ішов попереду. На ньому був явно орендований, не за розміром, костюм, волосся було вкладене гелем, а на обличчі награний спокій і погано приховане самовдоволення. За ним ішла Ярина Соколенко й ще двоє однокласників, які на зустрічі випускників підтакували найбільше.
Вони, очевидно, теж ретельно вбралися. Жінка в дешевій вечірній сукні й з яскравим макіяжем, чоловік у костюмі. У руках у них були запрошення із золотим тисненням.
Вони дістали їх, доклавши неймовірних зусиль, задіявши всі зв’язки й навіть заплативши великі гроші перекупникам. Вони думали, що це їхній квиток у вище суспільство. Але вони не знали, що це було моє особисте запрошення до пекла.
Увійшовши до банкетної зали, вони були приголомшені побаченим. Вони ніколи не могли собі уявити такого місця. Кожна деталь кричала про розкіш і багатство.
У повітрі, здавалося, витав запах грошей. А гості в залі змусили їх затремтіти. Кілька облич, вони бачили лише на перших шпальтах ділових видань…
