Це були люди, на яких вони могли дивитися все життя, але так і не змогли б наблизитися. Вони так нервували, що дихали обережно. Їхні тіла мимоволі стиснулися.
У такій обстановці їхні ретельно підібрані вбрання виглядали як клоунські костюми. Безглуздо й смішно. Їхні погляди нервово бігали залом.
Невдовзі вони побачили мене, який сидів за головним столом, і Меланію поруч зі мною. Коли вони розгледіли обличчя Меланії, усі вони скам’яніли. Очі вилізли з орбіт.
Роти відкрилися так, що можна було засунути яйце. Їхні обличчя виражали такий подив, ніби вони побачили привида вдень. Це… це Меланія? Як це може бути Меланія? Та Меланія, яка, за їхніми словами, схудла до невпізнання й жила в злиднях.
Перед ними стояла жінка в сукні, що сяяла як зорі, прекрасна й упевнена. У цій сліпучій Меланії вони не могли відразу впізнати ту саму забиту касирку зі своїх спогадів. Контраст виявився таким сильним, що на кілька секунд вибив їх із колії. Першим опанував себе Вадим.
На його обличчі миттєво з’явилася найулесливіша, найзахопленіша усмішка. Він з рештою майже підбіг до нашого столу.
— Максиме… Максиме Кириловичу! — його голос випередив його самого. — Ой, ми запізнилися, пробачте. Нам би штрафну? Три штрафні?
Він підійшов до нашого столу, спочатку вклонився мені, а потім перевів погляд на Меланію.
На його обличчі миттєво з’явився вираз глибокої скорботи й каяття. Акторська майстерність на рівні бездоганної вистави. «Меланіє», — його голос тремтів.
— Ми… ми чули про твою родину. Ми не люди.
Сказавши це, він з розмаху вдарив себе по щоці.
— Ми, однокласники, нічого не знали, дозволили тобі стільки років страждати наодинці. Ми винні перед тобою, дуже винні.
Ярина тут же підхопила.
Її очі миттєво почервоніли, і вона вичавила кілька крокодилячих сліз.
— Так, Меланіє, ми так шкодуємо. На зустрічі випускників ми наговорили гидоти. Сьогодні ми прийшли, щоб на очах у Максима Кириловича, на очах у всіх, щиро попросити в тебе пробачення. Сподіваємося, ти нас пробачиш.
Вони розігрували виставу, ніби справді розкаялися. Не знаюча людина, можливо, й повірила б у їхню щирість. Меланія була збита з пантелику цим раптовим дійством.
Вона інстинктивно стиснула мою руку. Я погладив її по руці, заспокоюючи. Потім я підвів голову й подивився на Вадима та його компанію.
На моєму обличчі була грайлива усмішка.
— О! — повільно вимовив я.
Мій голос був негучним, але його чув увесь зал.
— Вибачення, кажете? Я бачу ваше каяття. Але самих слів не замало?
Вадим завмер, не зрозумівши, що я маю на увазі, але швидко збагнув.
— Максиме Кириловичу, ви маєте рацію.
— Ми не подумали. Меланіє, будь певна, ми обов’язково загладимо свою провину. Якщо тобі щось знадобиться, ми готові на все, хоч у вогонь, хоч у воду.
— Не треба так складно, — перебив я.
Усмішка на моєму обличчі повільно зникла.
Мій погляд став гострим, як лезо.
— Раз ви такі щирі, чому б вам просто зараз не стати навколішки й не відбити Меланії сто поклонів — доки вона не буде задоволена?
Мої слова, як удар блискавки, вразили Вадима та його компанію.
Вирази на їхніх обличчях застигли. Усмішки, каяття, улесливість — усе завмерло, як на поганій картині. Стати навколішки, вклонитися? На очах у таких впливових людей, обличчя Вадима миттєво стало багряним.
Він, як-не-як, був начальником відділу в невеликій компанії, у своєму світі його теж поважали. Якщо він зараз стане навколішки, як він зможе потім дивитися людям у вічі? Обличчя Ярини та решти теж зблідли. Вони не очікували, що я вимагатиму від них такого приниження.
Це було все одно що втоптати їхні обличчя в багно. У залі запанувала тиша. Усі гості, як на виставі, з цікавістю спостерігали за цією сценою.
У їхніх очах були насмішка й презирство. На лобі Вадима виступив холодний піт. Він благально подивився на Меланію, сподіваючись, що ця, на його думку, м’якосерда дівчина заступиться за нього…
