Двері рипнули, на порозі виросла Ольга Романівна й загородила прохід.
— Громадянине, припиніть галасувати у відділенні. У мене пацієнтка немовля годує.
За тиждень Тарас сидів у конторі Левченко й благав видати хоча б світлину дитини. Адвокатка мовчки виклала на полірований стіл бірку з пологового й одну в’язану шкарпеточку.
— Це все, що Оксана Вікторівна доручила вам передати.
Він сіпнувся забрати речі, але жінка накрила їх долонею.
— Це не подарунок вам. Це нагадування про те, де вас не було.
— Я маю права, я батько.
— Батьком називають того, хто взяв слухавку.
— У нас же була нормальна сім’я.
— Нормальна сім’я — це коли відчиняють замкнені двері.
Узимку суддя її педагогіку не оцінив. Три роки позбавлення волі й 350 тисяч компенсації.
Вирок вона сприйняла зі стоїчним спокоєм, але після слів сина про те, що онука їй не бачити, помітно осіла. Сім’я, якою вона владно керувала стільки років, просто стерла її зі своєї історії.
Степан Васильович отримав рік позбавлення волі й 150 тисяч виплат.
Дім вони вирішили продати самі, щоб закрити позови й судові витрати без примусового стягнення. Із добровільної рятувальної групи його виключили одразу, а навчальні заклади скасували його візити без зайвих дзвінків.
Наприкінці лютого Тарас з’явився на фінальну зустріч оброслий, у не по сезону легкій вітрівці.
Оксана зайшла в супроводі батька, відпочила, з гордою поставою й зовсім чужа.
Тарас підскочив зі стільця, але тесть одразу заслонив доньку плечем.
— Оксанко, послухай, я припустився помилки. Я припинив спілкування з матір’ю, я все усвідомив. У мене, крім вас двох, нікого немає.
— Назад дороги немає, Тарасе.
— Ми законне подружжя. Давай перекреслимо все й почнемо спочатку.
Вона помовчала секунду.
— Якби ми були рідними людьми, на дверях не висів би замок.
Оксана попрощалася з юристкою, вийшла в хол і тихо причинила за собою двері.
Там вона зробила глибокий вдих, і накопичена за ці роки тяжкість покинула її разом із видихом…
