У пологовому відділенні пахло кварцом і суворою стерильністю. Оксану зустріла Ольга Романівна Кравець, акушерка з міцними руками, за які одразу хотілося вхопитися, і з глибоким заколисливим голосом.
— Так, красуне, мене Ольга звати. Запам’ятовуй: зараз будемо працювати, розслаблятися ніколи.
Апаратура вибухнула тривожним сигналом, крива серцебиття на моніторі поповзла вниз.
— Серце б’ється? — видихнула Оксана, впиваючись нігтями в простирадло.
— Б’ється, нікуди не дінеться. Лікар щойно дивився, операційна напоготові, якщо що — вирішимо швидко. А поки слухай мою команду. Вдих, тримай кисень, не смій тужитися, рано. Насичуємо кров.
— Ольго Романівно, мене замкнули. Там була нестерпна спека, у мене живіт кам’янів.
— Знаю, бригада передала про сильне зневоднення. Пізніше обговоримо, кому за це здоров’я попсувати. Зараз головне — малюк.
— Мені страшно. Раптом наслідки.
— Нормальна реакція живої людини, тільки дурням море по коліна.
Ольга Романівна поправила датчик на животі й нахилилася просто до обличчя.
— Запам’ятай головне: ти тут під пильним наглядом. Я чергую до ранку й нікуди не відійду. Витягнемо.
Простих людяних слів, яких Оксана давно не чула від рідні, вистачило, щоб зібратися з силами. Там, у задухі, вона боролася сама. Тут усе залежало від лікарів.
У коридорі батько вперто набрав номер зятя. Довгі гудки обірвалися скиданням.
— Глухо? — поцікавилася медсестра, що пробігала повз зі штативом для крапельниці.
— Глухо. Слухавки не бере, скидає.
— Породіллі повідомимо? Зазвичай вони чекають дзвінка.
— Кажіть правду. Ілюзій у нашому житті більше немає. Нічого дівчині марними надіями голову морочити.
Оксана вловила цей короткий діалог крізь прочинені двері. Усередині луснула невидима струна: без істерик і надриву просто зникла прив’язаність.
— Ольго Романівно…
— Я поруч, тиск міряю.
— Я впораюся без нього. І виховаю без цієї рідні. Більше ніяких послуг.
— Впораєшся, — кивнула акушерка, затягуючи манжету тонометра, — але з моєю допомогою. Самій подвиги звершувати не час. Давай, дівчинко, поїхали в пологову.
Тривожний звук приладів вирівнявся, показники поволі повернулися до норми.
Світанок Віктор Павлович зустрів на жорсткому стільці в коридорі, так і не склепивши очей.
Марина Богданівна приїхала о восьмій з об’ємним шкіряним портфелем, і розмову вони перенесли до палати Оксани.
— Доброго ранку. З поповненням. Як онук?
— Спить. Богатир, — озвався батько.
— А тепер перейдемо до прози життя. Що ми маємо? Увесь матеріал, який ми старанно збирали пів року, годився максимум на довгу цивільну тяганину й витріпані нерви. Учора ситуація змінилася докорінно.
— Кардинально.
— У який бік? — спитала Оксана.
— У бік кримінального кодексу. Незаконне позбавлення волі вагітної жінки й залишення в небезпеці — статті серйозні. Свекор піде слідом. Колишній пожежник із двадцятирічним стажем знав, що людину замкнули в натопленій парній, і преспокійно поїхав на грязьові ванни.
— Він заявить слідству, що не знав або просто не перевірив лазню.
— Оксано Вікторівно, він школярам правила виживання при задимленні викладає, у нього профільна освіта.
Адвокатка перегорнула сторінку.
— Навісний замок вилучили криміналісти, будівлю опечатано. Головний козир — це письмове послання на вході. Свекруха власноруч оформила чистосерде визнання в умисному діянні, та ще й прикріпила на совість, щоб усі сусіди бачили.
Оксана прикрила повіки. Дерев’яна перепона, за якою її збиралися виховувати, стала тепер головним речовим доказом…
