До кабінету слідчого Дорошенка сусідка ввійшла рішучою ходою, притримуючи на грудях в’язану кофту, і з порога виклала тридцять років сусідських образ.
— І бадилля палять просто біля паркану. І машину ставлять упоперек проїзду так, що спецтехніці не розвернутися.
— Ближче до справи, шановна, суть конфлікту.
— Та я й кажу. Коли вони невістку в дім привели, я чоловікові своєму одразу сказала: добра не жди, з’їдять дівку. Він мені звелів не пхатися в чужу сім’ю. Я й мовчала.
Слідчий перестав крутити в пальцях кулькову ручку й присунув чистий бланк допиту.
— Протоколюємо. Те, що бачили на власні очі, повторіть під запис.
— Особисто господиня листок чіпляла, особисто. Я грядки поливала й увесь процес бачила. Ще й краї долонею притиснула, щоб вітром не здуло. Стояла й усміхалася. А потім сіли в таксі з валізою та пакетами й поїхали.
Вона несподівано обірвала тираду, зчепила пальці на ручках дерматинової сумки й спитала зовсім іншим тоном, тихим і позбавленим усякої сусідської сварливості:
— Миколо Івановичу, немовлятко-то врятували?
— Усе обійшлося. Вижили обоє. Хлопчик у них.
— Слава Богу.
Жінка часто закивала й раптом схлипнула, квапливо витираючи очі тильним боком долоні.
— Я ж тупцялася біля паркану. Вагалася, чи дзвонити, чи лізти до чужого монастиря зі своїм статутом.
— І скільки вагалися?
— Три хвилини. Усього три хвилини, а тиснуть вони тепер на совість чавунною плитою. Більше ніколи повз не пройду.
Ближче до сутінків Дорошенко особисто приїхав на околицю міста.
Повітря прохололо, пахло вечірньою сирістю. Приблудна кішка неквапливо перетнула спорожнілий двір, сіла на сходах ґанку й вимогливо втупилася у візитера в очікуванні вечері.
— Не за адресою претензії, — всміхнувся слідчий, дістаючи з портфеля документ. — Я по службовій потребі, годувати нікому.
Він просунув повістку про виклик на допит у вузьку щілину між косяком і дверима. Поправив цупкий папір для надійності й набрав номер місцевого поліцейського.
— Щойно пильні сусіди доповідять про повернення господарів, одразу дзвони мені. Засідок не влаштовувати, мигалки не вмикати, працюємо в штатному тихому режимі.
— Думаєте, не подадуться навтьоки, коли папір побачать?
— Виключено. У них тут город не прибраний, та й їхати їм, окрім як на допит, більше нікуди.
Службовий автомобіль плавно від’їхав від паркану. Двір поринув у вечірню тишу, де вистигав парник, вимагала вечері голодна кішка й білів у дверях бланк, що чекав на своїх адресатів.
Жодних сирен, жодних гучних арештів. Їх просто дуже чекали вдома…
