Лариса пішла, наостанок теж грюкнувши дверима. Тарас залишився сам посеред раптово стихлої кімнати й не міг збагнути, яким чином опинився винним одразу перед обома. Він же не затівав сварки, нікого не ображав і лише хотів кілька спокійних годин після важкого тижня.
Надвечір із дружиною він помирився. Зазвичай для цього потрібно було небагато: варто було переказати на її картку помітну суму, і недавня образа змінювалася усмішкою. З донькою все було набагато складніше. Тарас постукав у двері дитячої й неголосно попросив:
— Олесю, відчини. Це я.
Двері відразу розчинилися.
— Вони й не були замкнені, — з гіркою усмішкою сказала дівчинка. — Особистого простору в мене більше немає. Ключ давно забрали.
Тарас розгублено глянув на Ларису. Та лише розвела руками: мовляв, Олеся надто неврівноважена, тож залишати їй можливість замикатися небезпечно. Дівчинка зневажливо фиркнула й повернулася до книжки.
— На мою думку, ти все ж таки перегнула, — тихо промовив Тарас.
— Тобі так здається. А я тим часом пройдуся магазинами, не сумуйте.
Лариса швидко зібралася й вийшла. Чоловік провів її важким поглядом. Гроші ніби пекли їй руки: щойно отримувала будь-яку суму, як одразу вирушала по крамницях, навіть не маючи певної мети.
Тарас знову підійшов до доньки й запропонував прогулятися набережною, а потім зайти до їхнього улюбленого кафе.
— Разом із нею? — Олеся навіть не підвела очей.
— У Лариси є ім’я.
— От ти його й вимовляй.
Дівчинка вперто втупилася в книжку. Тарас розумів: перш ніж заводити серйозну розмову, треба дати їй заспокоїтися. Тому він присів поруч і запевнив, що сьогодні вони підуть лише вдвох. Недовіра на обличчі Олесі миттю змінилася радістю. Вона відклала книжку й міцно обійняла батька, зізнавшись, як давно чекала на такий день…
