Вони довго гуляли, а потім пообідали в кафе. Далеко від дому Олеся ніби знову стала колишньою: жваво говорила, усміхалася й тримала батька за руку. Після обіду вони пішли до ставу й годували качок хлібом.
— Котусю, я бачу, що тобі не хочеться про це говорити, — почав Тарас, — але далі мовчати не можна. Ви обидві мені дорогі. І ти, і Лариса. Однак так тривати не може.
Олеся струсила крихти з долонь і відвернулася до води.
— Навіщо мені щось пояснювати, якщо ти все одно віриш тільки їй?
Він хотів заперечити, але слова завмерли на язиці. Лариса й справді вміла дібрати переконливі доводи й подати будь-яку ситуацію так, що сумнівів майже не залишалося. Олеся ж не захищалася, нічого докладно не розповідала, а лише ховала біль за мовчанням.
— Коли мене немає, ви теж постійно сваритеся? Живете як кішка із собакою?
— Ні, тату. Усе набагато гірше. Ти навіть не уявляєш, наскільки все погано.
Тепер дівчинка дивилася просто на нього, і її очі швидко наповнювалися слізьми.
— Тату, віддай мене в дитячий будинок, будь ласка. Я більше не можу жити з нею. Я витримаю. Інші діти ж якось там живуть.
Тарас похолов і відразу пригорнув доньку до грудей.
— Ніколи більше такого не кажи. Ми обов’язково знайдемо вихід, чуєш? Я все владнаю.
Тієї ночі він майже не склепив очей. За три дні мала бути тижнева ділова поїздка, і думка про те, що Олеся залишиться з Ларисою, вперше лякала його. Надто щирим був відчай доньки. Дитина не просилася б у дитячий будинок просто через примху, але чому тоді Олеся відмовлялася розповісти, що відбувалося за відсутності батька?
Перед від’їздом Тарас обійняв її й пообіцяв постаратися повернутися раніше. Олеся кивнула й прошепотіла, що чекатиме. Лариса провела чоловіка до машини. Він попросив її не вступати з дівчинкою в суперечки й хоча б кілька днів не загострювати стосунків.
— Це не я починаю, а твоя донька, — холодно відповіла дружина. — Якщо все їй дозволяти, вона відчує безкарність. Ти зайнятий і майже не займаєшся її вихованням, тому домовимося так: я сама розберуся, а ти не втручайся…
