Оформивши кредит на романтичну відпустку, ми з чоловіком збирали валізи, коли мені зателефонували з банку. «Ми виявили дивні речі у вашому кредиті. Приїжджайте завтра самі, це терміново. Ваш чоловік не повинен про це знати». Здавалося, ніщо не може зіпсувати настрій, доки не пролунав цей дзвінок.
Анна стояла біля відчиненої шафи і перебирала літні сукні, роздумуючи, яку з них взяти. Синю в білий горошок чи ту коралову, яку Діма називав її найкрасивішим вбранням? За вікном опускалися травневі сутінки, і в кімнаті ставало все темніше, але вмикати світло не хотілося — так було затишніше, спокійніше.
— Аню, ти куди дорожню аптечку поділа? — долинув із коридору голос чоловіка. — На верхній полиці у ванній, — відгукнулася вона, акуратно складаючи коралову сукню у валізу. — Дімо, а сонцезахисний крем узяв?
— Угу, вже в сумці.
Анна посміхнулася. Ось уже тиждень, відколи вони повернулися з банку зі схваленим кредитом, у квартирі панувала якась особлива атмосфера. Передчуття, легкість, радість. Сто п’ятдесят тисяч гривень — сума немаленька, звичайно, але вони впораються. Обоє працюють, зарплати стабільні. Діма отримує близько тридцяти тисяч на місяць як менеджер з продажу кліматичного обладнання, вона — як бухгалтер у невеликій будівельній фірмі, трохи менше двадцяти п’яти.
Виплати за кредитом становитимуть приблизно по вісім тисяч щомісяця на двох. Цілком підйомно. А головне — вони їдуть на море. До Одеси. На цілих десять днів. П’ять років вони прожили у шлюбі й жодного разу не дозволили собі такого відпочинку. То ремонт, то машину лагодили, то на весілля Діминого брата відкладали гроші. Увесь час щось заважало. І ось, нарешті, їхній час.
Анна дістала з шафи ще одну блузку — білу, легку — прикинула, чи знадобиться вона. Вирішила взяти про всяк випадок, склала акуратно, розгладивши складки. Потім узяла босоніжки на низьких підборах, ті самі, бежеві, які купила минулого літа на розпродажі. Зручні, перевірені. Для прогулянок набережною — те, що треба.
Вона закрила валізу і сіла на край ліжка. Їхня двокімнатна квартира на четвертому поверсі панельного будинку була невеликою, але своєю. Диван біля вікна, на якому вони любили сидіти вечорами з чаєм, старенький сервант з бабусиним посудом, килим з вигадливим візерунком — усе це було їхнім спільним світом. Простим, можливо, не розкішним, але затишним.
Тут пахло домом, знайомими запахами: Діминим одеколоном, її кремом для рук, старими книжками на полицях. Діма зазирнув до кімнати, тримаючи в руках велику спортивну сумку.
— Слухай, а пляжні рушники де?
