Пізніше вони офіційно зареєстрували шлюб. Це не було гучним святом із голосними обіцянками й показною радістю. Для них набагато важливішим виявилося інше: спокійно поставити підписи, вийти на вулицю разом і знати, що тепер ніхто не має права розлучати їх чужою волею.
Через рік у них народився син. Маленький, галасливий, усміхнений хлопчик ніби повернув у дім тепло, якого їм так довго бракувало. Із старшим сином Олесі Остап не поспішав і не вимагав любові. Він просто був поруч: допомагав, слухав, захищав, тримав слово. Хлопчик поступово звик до нього, а потім прийняв так, як діти приймають лише тих, кому справді вірять.
У старшої дитини нарешті з’явилася людина, яка дбала не заради гучного звання, а тому що не вміла інакше. Мирона в місті більше не бачили. Дивно, але за ним ніхто не сумував — навіть рідний батько.
Батько Мирона не став шукати втікача. Натомість він допоміг Остапові влаштуватися на хорошу роботу. Можливо, так він намагався виправити хоч малу частину зруйнованого. Можливо, просто зрозумів, що для онука важливіше рости поруч із чесною людиною, ніж носити прізвище того, хто давно втратив право називатися батьком.
Так колишній ув’язнений, якого колись безжально викинули з життя, несподівано став не чужим для родини, де все почалося з підлості й страху. Доля мовчала багато років, але зрештою все ж повернулася до Остапа обличчям.
