Сірий ранок висів над вокзалом низько, як мокре простирадло. День ніби не наважувався початися: ліхтарі ще горіли, але світло від них було слабке, стомлене, розсипане по калюжах і темній плитці біля входу.
Лариса Тимофіївна вийшла з автобуса, поправила сумку на плечі й машинально втягнула голову в комір старого пальта. Вітер ішов з боку колій, сирий, колючий, настирливий. Він забирався під шарф, холодив зап’ястки й залишав на шкірі таке відчуття, ніби до неї приклали тонкий лист льоду. Через дорогу вже диміли ятки з пиріжками. Запах гарячої олії, капустяної начинки, мокрого одягу й залізничного диму змішувався в той особливий привокзальний дух, від якого завжди хотілося або поїхати, або якнайшвидше повернутися додому.
Біля бордюру блищали калюжі. В одній, тремтячи від вітру, крутився розмоклий квиточок. Лариса провела його поглядом і пішла до аптеки навпроти вокзальної будівлі. Роман другий день бурчав через нежить і лаяв протяги так, ніби вони були не рухом повітря, а хитрими недоброзичливцями, що оселилися в квартирі з єдиною метою — довести його до хвороби. Вона пообіцяла купити йому краплі, а потім зазирнути на ринок по яблука, але ринок ще спав за зачиненими воротами.
Залишалося чекати. Лариса вирішила посидіти в залі. Їй завжди подобалося спостерігати за людьми в дорозі: хтось поспішав, хтось дрімав на сумці, хтось обіймав пакет так, ніби в ньому лежало все життя. У цих чужих напрямках було щось заспокійливе. Кожен тут кудись рухався, і навіть промозглий ранок здавався не порожнім, а сповненим сенсу.
Біля кас згуртувалися жінки з картатими баулами, кілька робітників у темних куртках, дві дівчинки в пуховиках майже до колін, літній чоловік із перев’язаним вузлом, худий військовий з рюкзаком. Трохи осторонь, під старим плакатом із попередженням про потяги, на довгій дерев’яній лавці сидів хлопчик.
Він сидів не по-дитячому рівно, ніби боявся навіть плечем зачепити чуже повітря. Куртка синього кольору була йому завелика, рукав закривав майже всю кисть; на тканині білів застарілий патьок. Хлопчик тримав у долоні дріб’язок і старанно перераховував його, перекладаючи монети по одній. Вони дзвеніли так тихо, що цей звук губився у вокзальному гулі. Він збивався, морщив лоба й починав знову.
Лариса спершу пройшла далі. На вокзалі щодня бачиш чуже лихо, і не всяке лихо кличе саме тебе. Вона купила краплі, взяла собі вітаміни в яскравій коробці, хоча чудово знала, що за кілька днів вони забудуться на кухонній полиці, і затрималася біля виходу з аптеки. Хлопчик усе ще був там.
Тепер він стояв біля каси. Тягнувся навшпиньки до віконця, говорив швидко, майже беззвучно. Касирка у фіолетовій кофті хитала головою і кілька разів постукала пальцем по табличці. Хлопчик спробував щось уточнити, але жінка знову заперечно мотнула головою. Тоді він відступив, стиснув монети й повернувся на свою лавку.
На секунду його підборіддя помітно здригнулося. Він одразу ж випрямив спину, ніби сам собі наказав не розкисати, сів рівно й втупився в підлогу. Із динаміка сипло оголосили посадку на найближчу електричку. Люди потягнулися до проходу, піднялися сумки, зашурхотіли пакети, хтось упівголоса гукнув дитину. Хлопчик не зрушив з місця.
Лариса стояла й відчувала, як усередині в неї сперечаються дві сили. Одна сухо казала: проходь повз, мало що, не твоя турбота. Інша, тихіша, але вперта, відповідала: він один, він зовсім один…
