— Хлопчику, — покликала вона, підходячи ближче. — Ти на цю електричку не йдеш? Зараз двері зачиняться.
Він різко підвів голову. Очі виявилися світло-сірими, з темними обідками навколо зіниць, настороженими й надто дорослими для його худого обличчя. Років десять, може, трохи більше. Щоки запалі, комір старої шкільної водолазки розтягнутий, блискавка на куртці застібнута нерівно.
— Не на цю, — сказав він. — Мені далі треба.
— Далі — це куди?
Хлопчик помовчав, ніби вирішував, чи можна їй довірити навіть назву.
— У місто, яке раніше мало іншу назву. Дід по-старому казав. Я знаю, що тепер інакше.
Лариса прикинула дорогу й вартість квитка. Виходило далеко, та ще й із пересадкою. Для дитини з жменькою монет — майже неможлива відстань.
— Скільки в тебе є?
Він розтиснув кулак. На долоні лежало кілька більших монет і розсип дріб’язку. Сума виглядала жалюгідною навіть для вокзального буфету.
— У мене ще паперові є, — квапливо додав він, притискаючи руку до грудей. — Просто все одно мало. Тітка сказала, вистачить. А касирка каже, ні.
— Тітка тебе самого послала?
— У неї робота. Зміна. Я сам можу. Я не маленький.
Він сказав це різко, як людина, заздалегідь готова відбиватися від чужого жалю. Лариса не стала ні зітхати, ні хитати головою. Сіла поруч. Лавка скрипнула й холодом озвалася крізь пальто.
— Мене звати Лариса Тимофіївна. А тебе?
— Максим.
— Максим, — повторила вона. — Гарне ім’я. Міцне.
Він мовчки згріб монети назад у кулак.
— Послухай, Максиме. У мене є готівка. Я збиралася дещо купити онукам, але магазин ще зачинений, та й не терміново. Давай додам тобі на квиток.
Хлопчик сіпнувся так швидко, що чуб упав на очі.
— Не треба. Я не прошу.
— Я й не подаю. Вважай, що даю в борг.
— Я не зможу повернути, — серйозно сказав він. — Я далеко їду.
— А назад?
Він замислився. Лише тепер Лариса помітила, що під курткою, біля самого серця, стирчить кут довгого пожовклого конверта.
— Не знаю, — зізнався він тихіше. — Як вийде. Я пообіцяв дідові. Пообіцяв — значить, треба.
— Що саме пообіцяв?
Максим довго не відповідав. Повз прогуркотів візок із мішками; колеса деренчали по плитці. У дальньому кутку коротко заплакало немовля, і відразу ж стихло, притиснуте до матері. Хлопчик дивився на носки своїх мокрих черевиків.
— Знайти людину. На прізвище Гончаренко. Дід велів передати йому слова. Я прізвище пам’ятаю, місто теж. Адреси немає. Дід казав, давно все було, він уже не пам’ятає.
— А дід зараз де?
Максим ковтнув.
— Помер. Місяць тому.
Лариса відчула знайомий неприємний тиск під лівою ключицею. Зазвичай вона відразу шукала таблетки в кишені, але тепер не ворухнулася. Не перед дитиною. Не в цю хвилину.
— Місяць тому, — додав хлопчик, ніби мусив усе уточнити до кінця. — Двадцять восьмого. Я зі школи прийшов, а дід на дивані. Газета на грудях. Я спочатку подумав, що дід спить…
