Він вимовив це без сліз, майже спокійно. Але від цієї рівності ставало болючіше: так говорять діти, в яких горе ще стоїть усередині важким каменем і не дає голосу тремтіти.
— З ким же ти тепер живеш?
— З тіткою. Вона по маминій лінії родичка. Не близька, але інших немає. Мами я майже не пам’ятаю. Тата теж.
Лариса кивнула. Вокзал довкола продовжував жити своїм шумним ранковим життям: оголошували потяги, сперечалися біля кас, сміялися в телефон, лаяли важкі сумки. А поруч із нею сидів хлопчик, який збирався їхати в незнайоме місто виконувати останнє прохання померлого діда.
— Покажеш, кого шукаєш? — спитала вона обережно. — Може, прізвище мені щось нагадає.
Максим глянув недовірливо. Потім усе ж поліз за пазуху й дістав конверт. Папір був потертий, темний на згинах, пах не вокзалом, а старою шафою, забутими документами, хустками після похорону, речами, до яких багато років ніхто не торкався.
Він витрусив на долоню маленьку чорно-білу картку.
— Ось. Дід сказав — цей.
Лариса взяла фотографію. Товстий картон, зубчасті краї, тонка тріщина в кутку. На знімку стояли двоє молодих солдатів у шинелях, худі, трохи незграбні, з тими короткими усмішками, які з’являються в людей, коли війна на мить відпускає їх зі своїх рук. Один, ліворуч, був довгоносий, із широким хлоп’ячим ротом. Другий, праворуч, нижчий на зріст, кругловидий, дивився просто в об’єктив так відкрито, ніби його щойно гукнули на ім’я.
Лариса дивилася на другого й не відразу зрозуміла, чому в неї затремтіли пальці. Не від холоду. Тремтіння підіймалося з глибини, де лежали сімейні альбоми, батьків голос, рідкісні фронтові спогади, які він вимовляв лише в особливі дні й одразу замовкав. На старій фотографії, у шинелі не по плечу, стояв її батько — Тимофій Андрійович Савченко. Молодий, майже хлопчик. Той самий чоловік, чий знімок у темному піджаку з військовими планками висів у неї вдома над комодом…
