Вона перевернула картку. На звороті вицвілими чорнилами було акуратно написано: «Гончаренко і Савченко. Травень сорок четвертого». Нижче, дрібніше, майже біля самого краю: «Тримаємося один за одного».
У роті в Лариси пересохло. Вона спробувала вдихнути глибше, але повітря ніби застрягло під шарфом. Довелося відвернутися й кашлянути, роблячи вигляд, що винен вокзальний протяг.
— Тітко Ларисо, вам зле? — злякався Максим.
— Ні, маленький. Не бійся. Просто тут продуває з усіх боків.
Вона знову подивилася на фотографію, потім на хлопчика. Ще кілька хвилин тому він був просто дитиною, якій не вистачало на квиток. Тепер із його старого конверта на неї дивилося минуле її родини, і чуже прохання раптом стало її власним.
— Ти сьогодні їв? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
— Не хочу.
— А я хочу, — сказала Лариса, хоча горло стискалося так, що вона ледве могла говорити. — Ходімо до ятки. Візьмемо пиріжки. З чим тобі подобається?
Максим зам’явся.
— З повидлом.
— Значить, з повидлом. І сперечатися не будемо. Ти не просиш, я пам’ятаю. Це просто частування. Посиділи поруч — уже майже знайомі.
Біля ятки жінка в білому халаті й засаленому фартуху наливала чай із великого металевого термоса. Лариса купила два пиріжки й два стаканчики. Пиріжки обпікали долоні крізь тонкі серветки; солодка пара підіймалася до обличчя.
Вони повернулися на лавку. Максим їв акуратно, підтримуючи пиріжок знизу, щоб жодна крихта не впала на куртку. Лариса майже не відчувала смаку. Вона думала про прізвище Гончаренко, яке чула в дитинстві. Батько іноді, після маленької святкової чарки, раптом вимовляв: «Ех, Платоне… брате мій Платоне…» — і обривав себе на півслові. Мати тоді переводила розмову так швидко, ніби в кімнаті спалахував вогонь.
Значить, людина поруч із батьком на фотографії була тим самим Платоном. Не випадковим прізвищем із сімейних уривків, а живою частиною таємниці. І дід Максима, Семен Руденко, теж був десь поруч — третім у тому фронтовому минулому, у спільному болю, у довгому мовчанні, яке чомусь пережило їх усіх. Хлопчик їхав не по спадок і не з цікавості. Він віз слова, які доросла людина не встигла або не змогла вимовити сама.
Лариса не стала говорити це вголос.
— Максиме, — спитала вона тихо, — що саме дід велів передати цьому Гончаренку?
Хлопчик завмер із недоїденим пиріжком.
— Платону Михайловичу?
— Так.
— Дід казав, вони втрьох війну пройшли. Він, Гончаренко і Савченко. Сказав: якщо знайду Платона Михайловича живим, треба сказати, що Семен просив у нього пробачення. І що він усе пам’ятав…
