Він повторив це старанно, майже як урок біля дошки, боячись переплутати хоч одне слово. У Лариси знову защеміло в горлі.
— За що просив пробачення?
— Не сказав. Тільки сказав: він зрозуміє. А якщо його вже немає, все одно їхати. Знайти могилу. Постояти.
Лариса опустила очі на свій пиріжок. Начинка здалася їй липкою й несмачною. Вона згорнула серветку, прибрала до кишені й деякий час дивилася на калюжку під лавкою.
— Максиме, — сказала вона нарешті. — Сьогодні ти нікуди не поїдеш.
Хлопчик одразу напружився.
— Я пообіцяв.
— Обіцянка — річ серйозна. Але ти не встигнеш за один день. Дорога з пересадками, поки дістанешся, стемніє. Де ночуватимеш? На вокзалі? Тебе там швидко помітять, відведуть у найближче відділення, потім почнуть з’ясовувати, хто ти й звідки, і ніякого Гончаренка ти не знайдеш.
Максим дивився спідлоба.
— Я живу недалеко, — продовжила Лариса. — Квартира тепла. Кіт є, Перець, характер жахливий. Пельмені в морозилці, компот на балконі, ковдра нормальна. Поїдемо до мене. Переночуєш. Вранці я подзвоню знайомій у соціальній службі. Вона вміє знаходити людей за прізвищем і роком народження. Дізнаємося адресу. Якщо треба буде їхати — поїдемо. Я сама тебе посаджу або поїду з тобою.
Вона чула, що говорить надто швидко. Ніби якщо зупиниться, увімкнеться обережний дорослий розум і накаже негайно відійти вбік. Максим мовчав. Так мовчать діти, яких добрі дорослі вже підводили.
— А ваш чоловік? — спитав він раптом.
Лариса кліпнула.
— Що чоловік?
— Він не буде сваритися?
— Не буде, — відповіла вона твердо.
І відразу зрозуміла, що зовсім не знає, чи правда це.
Хлопчик ще посидів, дивлячись у підлогу. Потім дуже дбайливо сховав фотографію в конверт, конверт — під куртку, а дріб’язок стиснув у кулаці так, ніби ці монети були останнім доказом його дорослості.
— Добре, — сказав він. — Тільки на одну ніч.
— На одну.
Вони вийшли з вокзалу. Лариса йшла попереду, у старому пальті, з аптечним пакетом і раптовою важкістю під серцем. Максим тримався на півкроку позаду, ближче до стін і людей, ніби ще не вирішив, чи можна йти поруч. У нього під курткою лежав жовтий конверт, а в конверті — фотографія, після якої випадкова дитина вже не могла залишатися для Лариси чужою…
