До дому було три зупинки маршруткою. У салоні дуло зі щілин, шибки деренчали, сидіння провалювалися під пасажирами. Водій курив у прочинене вікно, і дим тягло назад, змішуючи його з морозним повітрям. Максим вмостився біля вікна, притулився чолом до мутної поверхні й мовчки дивився на сірі будинки, мокрі дерева, зупинки з настовбурченими людьми.
Лариса дивилася на його потилицю й намагалася розібратися, в який бік повернув її звичайний день. Вона ж вийшла лише по краплі. У сумці лежали ліки, чек, вітаміни, гаманець, хустка. А поруч сидів хлопчик із фронтовою фотографією її батька, і минуле, яке в родині десятиліттями обходили мовчанням, раптом розчинилося просто посеред вокзалу.
Будинок був старий, цегляний, п’ятиповерховий. У під’їзді пахло то смаженими котлетами, то кішками, то сирою штукатуркою. На сходовому майданчику хтось залишив дитячий велосипед без колеса. Біля дверей, оббитих коричневим дерматином, Лариса затримала ключ на секунду довше, ніж зазвичай. Максим стояв поруч і дивився в підлогу.
Вона відчинила двері.
— Романе, — покликала вона, переступаючи поріг. — Романе, я не сама.
З кімнати долинав телевізор. Йшла передача про риболовлю: річкова гладінь, туман, чоловіки в камуфляжі, неквапливі голоси. Роман любив дивитися такі передачі, хоча сам вибирався до води рідко й частіше бурчав на снасті, ніж ловив. Звук стих. За кілька секунд він вийшов у коридор.
Невисокий, кремезний, у розтягнутій футболці й домашніх штанях, босі ноги в стоптаних капцях. Обличчя пом’яте, невдоволене, як у людини, яку підняли з дивана й одразу поставили перед чимось незрозумілим. Він подивився на дружину, потім на хлопчика, на мокрі сліди від черевиків, на кут старого конверта під розстебнутою курткою.
— Це Максим, — сказала Лариса. — Він переночує в нас. Один раз. Завтра я все поясню.
Роман не спитав ні хто він, ні звідки, ні чому саме в них. Узагалі нічого не сказав. Тільки подивився Ларисі в очі — коротко, але в цьому погляді встигли пройти здивування, тривога, втома і той давній докір, який вони обоє знали на ім’я, але ніколи не вимовляли вголос. Потім він повернувся, пішов до кімнати й дуже тихо причинив двері.
Не грюкнув. Саме причинив. І від цієї акуратної тиші Ларисі стало болючіше, ніж було б від крику…
