— Проходь, Максиме, — сказала вона. — У коридорі не стій, тут тягне. На кухні роззуєшся, там тепліше. Зараз розігрію суп.
Хлопчик пройшов обережно, намагаючись ступати по доріжці. На стіні біля вішалки висіли сімейні фотографії: Лариса молодша, з маленькою Олесею на руках; Олеся з ранцем; Олеся вже доросла, поруч чоловік і діти. Окремо, у простій дерев’яній рамці, висів батько. Тимофій Андрійович Савченко в темному піджаку, з військовими планками, з прямим, спокійним поглядом. Та сама людина, тільки прожила ще десятки років після тієї картки, що годину тому тремтіла в Ларисиних пальцях.
Максим пройшов повз, нічого не помітивши. Йому було не до чужих стін. Він дивився під ноги, боячись залишити брудні сліди.
Лариса посадила його за кухонний стіл і налила супу. За цим самим столом колись батько вчив її тримати ложку рівно й не кришити хліб на клейонку. Максим їв швидко, але без шуму. Від гарячого в нього порожевіли вуха, на скроні виступила крапля поту. Він не попросив добавки, однак вишкреб тарілку до чистого дна, і Лариса мовчки поклала йому ще.
За стіною знову заговорив телевізор. Хтось міркував, де краще закидати вудку раннім ранком. Поплавки, туман, спокійні голоси — все це ніби відбувалося в іншому житті, де не було ні жовтого конверта, ні Романового мовчання, ні фотографії з батьковим обличчям.
Після їжі Лариса постелила Максимові в кімнаті Олесі. Кімната давно стала гостьовою, але колишні роки ще трималися там за дрібниці: полиця з дитячими книжками, старий диван, на якому донька колись вчила уроки, ображалася на подруг, плакала через погані оцінки, потім через перше кохання, потім через сімейні сварки. Лариса розправила простирадло й дістала картатий плед.
Максим ліг майже відразу. Куртку повісив на стілець, черевики поставив біля дверей акуратно, носками до стіни. Конверт поклав під подушку. Лариса помітила, але зробила вигляд, що дивиться на край пледа.
— Спи, маленький. Вранці будемо думати. Ніч не для рішень.
Він не відповів. Чи то вже спав, чи то вдавав: лежав нерухомо, притиснувшись щокою до подушки, трохи прочинивши губи, як діти, які хочуть повірити, що місце безпечне.
Лариса причинила двері. На кухні Роман сидів над охололим чаєм. Він не підвів очей. Вона теж нічого не сказала: налила собі окропу, опустила пакетик, сіла навпроти. Кілька хвилин вони мовчали під жовтою лампочкою, за столом із клейонкою в соняхах, і тільки глухий звук телевізора з кімнати заповнював порожнечу.
Потім Роман підвівся, сполоснув чашку й пішов до спальні. Так само без слів.
Лариса ще довго сиділа сама. Потім дістала з буфета старий сімейний альбом — важкий, бордовий, потертий на кутах. Відкрила сторінку, де після весільних знімків батьків лежали три батькові військові фотографії. Усього три. Вона знала їх із дитинства, але сьогодні дивилася так, ніби перед нею був не папір, а вхід до зачиненої кімнати.
На одному знімку стояли двоє солдатів. Довгоносий ліворуч, кругловидий праворуч. Той самий кадр, інший відбиток. На звороті рукою матері було написано тільки: «Тимофій із товаришем». Ні прізвища, ні пояснення.
Лариса торкнулася пальцем батькового обличчя. Обережно, ніби могла стерти його. І раптом заплакала — беззвучно, перелякано, вперше за багато років. Сльози падали на старий альбом, залишаючи темні кружки. У раковині рівно капала вода. За вікном, десь біля трамвайних колій, важко прогуркотів пізній товарний потяг. Він ішов у темряву — туди, куди вранці збирався їхати хлопчик у синій куртці, що тепер спав у кімнаті її дорослої доньки з конвертом під подушкою…
