Лариса прокинулася ще затемна. За вікнами тримався густий осінній напівморок, тільки над дахами вже з’являлася бліда синя смуга. У квартирі було тихо. Роман лежав на своїй половині ліжка спиною до неї. Дихання рівне, надто рівне — так дихає людина, яка не спить, але не хоче розмови.
Вона обережно встала, накинула халат і вийшла на кухню. Поставила чайник, змахнула зі столу вчорашню крихту, дістала з шухляди стару записну книжку з потертою обкладинкою. На літері «Г» знайшла потрібний номер.
Галина. Шкільна подруга, яка колись списувала в Лариси диктанти, а тепер працювала в соціальній службі. Галя знала самотніх старих, інтернати, пільги, адреси, списки, дільниці й інші речі, яких звичайна людина не знайде в жодному довіднику. Дзвонити було рано. Лариса поклала книжку перед собою й стала чекати, поки місто остаточно прокинеться.
Близько сьомої обережно скрипнули двері гостьової кімнати. Максим з’явився на порозі кухні — заспаний, розпатланий, у тій самій водолазці з розтягнутим коміром. Він зупинився, ніби не був певен, чи можна заходити без запрошення.
— Заходь. Ванна ліворуч. Синій рушник візьми, він чистий, для гостей.
Він кивнув і пішов. Лариса чула, як він довго хлюпався, як акуратно закривав воду, як, мабуть, боявся взяти зайве мило. Потім повернувся й сів за стіл.
Вона поставила перед ним вівсянку на молоці, з шматочком масла посередині. Максим їв мовчки, не підводячи очей.
— Дід таку робив, — сказав він раптом. — Тільки цукор сипав. І корицю.
Лариса дістала з шафки маленьку баночку.
— Кориця знайдеться.
Він понюхав і на мить заплющив очі.
— Така сама.
Прості слова прозвучали так, ніби на секунду перед ним знову з’явилася та колишня кухня, де ще був дід, де на балконі сушилася м’ята і ніхто не казав, що тепер усе змінилося.
Вони помовчали. Потім Максим спитав обережно:
— Ви вже будете дзвонити?
— Скоро. Галя до восьмої приходить. Почекаємо.
Він кивнув, але ложка в його руці відразу стала рухатися повільніше.
— Розкажи про діда, — попросила Лариса. — Який він був? Нам же треба розуміти, чиє прохання ми веземо.
Максим подумав, провів ложкою по краю тарілки.
— Високий. Худий. Спину завжди тримав рівно. Навіть коли телевізор дивився, не розвалювався. Казав, з війни виправка залишилася. Я не дуже розумів. Ще він газету любив. Щодня ходив до кіоску, до тітки Люби. Вона вже без слів йому потрібну подавала.
Він помовчав, ніби прислухаючись до спогадів.
— Увечері чай заварював. З м’ятою. Сам її сушив, пучками на балконі. Узимку вдома пахло літом. Тільки тихим.
— Хороший був?
— Хороший. Суворий. Якщо двійку приносив, він не кричав.
Максим криво всміхнувся.
— Просто мовчав. Це гірше.
— Знаю, — сказала Лариса. — Мовчанням іноді болючіше б’ють.
У коридорі скрипнула дошка. На кухню зайшов Роман — усе в тій самій футболці, із заспаним, але вже зібраним обличчям. Подивився на стіл, на хлопчика, на тарілку. Мовчки налив собі чаю, взяв сухар із вазочки, обпікся, скривився й сів біля вікна.
Максим перестав жувати.
— Добрий день.
— Здоров, — відповів Роман.
І більше нічого.
Кухня відразу стала тісною не від людей, а від того, що ніхто не наважувався сказати.
— Максиме, іди поки в кімнату, — сказала Лариса. — Там під диваном старі машинки, від онуків. Подивися. А я подзвоню.
Хлопчик швидко встав і вийшов.
Роман допив чай, поставив кухоль у раковину і за кілька хвилин уже стояв у коридорі одягнений: куртка, кепка, черевики. Лариса тримала телефонну трубку, все ще не набираючи номер.
— У гараж схожу, — сказав він. — Акумулятор подивлюся.
Біля дверей він затримався, натягуючи шарф.
— Ти подумала, чим це все може скінчитися?
Він вимовив це майже буденно, ніби спитав про погоду. І вийшов, не чекаючи відповіді. Двері зачинилися тихо, без грюкоту, але тиша після них залишилася ображеною й живою…
