Лариса видихнула, набрала номер Галини. Та відразу зраділа, заговорила про свої справи: давно не чулися, зять знову прийшов не в собі, онука впирається й не хоче займатися музикою. Лариса терпляче дочекалася паузи.
— Галю, мені потрібна допомога. Терміново. Знайди людину: Гончаренко Платон Михайлович, приблизно двадцять шостий рік народження. Може бути в місті, може, десь за містом. Дуже треба.
На іншому кінці дроту стало тихо.
— Що сталося?
— Потім розкажу. Зараз сама не розумію до кінця. Знайди, якщо зможеш.
— Передзвоню.
Вона передзвонила менш ніж за годину. Увесь цей час Лариса ходила від вікна до столу, від столу до кімнати, то брала чашку, то ставила назад.
— Записуй, — сказала Галина без вступів. — Гончаренко Платон Михайлович. За віком підходить. У списках один. Зараз у будинку-інтернаті для людей похилого віку, в невеликому селищі за містом. Рідних немає. Дістатися можна приміським автобусом від автовокзалу. Тільки, Ларисо, йому майже сто. Буває ясний, буває плутає. Готуйся.
Лариса подякувала й поклала слухавку. Кілька секунд стояла біля телефону, не рухаючись. Потім пішла до Максима.
Він сидів на підлозі біля дивана й крутив колесо старої бляшаної машинки. Колись вона була зеленою, тепер фарба облупилася до сірого металу.
— Знайшли, — сказала Лариса.
Хлопчик підвів голову.
— Він живий?
— Живий. Тільки не в місті. У будинку для літніх за містом. Поїдемо сьогодні.
Очі в нього розширилися.
— Зараз?
— Зараз. Одягайся. Куртку, шапку. Шарф є?
— Немає.
— Візьмеш мій сірий. Там холодно…
