Поки Максим одягався, задзвонив телефон. Лариса зняла слухавку і з першого ж слова зрозуміла, хто говорить.
— Мамо, — сказала Олеся.
Голос доньки був рівний, надто рівний. Так вона говорила, коли вже все вирішила і тепер збиралася не слухати, а звинувачувати.
— Олесю, я передзвоню пізніше.
— Що в тебе за хлопчик?
Лариса заплющила очі. Значить, уже доповіли. Найімовірніше, сусідка знизу: та вміла бачити навіть те, чого ще не сталося.
— Я поясню. Але не зараз, я виходжу.
— Знову, мамо? Знову ти когось рятувати зібралася? У тебе свої онуки є. Тарас тебе місяць не бачив. Лев питає, чому бабуся не кличе. А ти приводиш додому дитину з вокзалу.
— Він не чужий так, як тобі здається.
— З вокзалу — це вже достатньо. Ти розумієш, що буде, якщо заявиться поліція або соціальна служба? На тебе напишуть заяву, тебе саму тягатимуть по кабінетах. Тобі не двадцять років.
Лариса стояла біля вікна. На сусідньому балконі настовбурчений голуб чистив пір’я. На її балконі Максим, уже в куртці й сірому шарфі, кришив хліб і щось шепотів птахам.
— Олесю, я тебе чую. Справді чую. Але зараз не можу говорити.
— Ти все життя так, — голос доньки здригнувся, але не став м’якшим. — Все життя чужих жаліла більше за своїх. Пам’ятаєш, я в третьому класі плакала через подругу, яка не прийшла на мій день народження і всім сказала, що я її образила? А ти мені: у неї мати п’є, їй важче, пожалій її. А мене хто мав пожаліти, мамо? Я твоя донька чи ні?
— Олесю…
— Що Олеся?
— Увечері передзвоню. Обіцяю.
Вона поклала слухавку так обережно, ніби боялася розбудити біль, і ще хвилину стояла, притиснувши долоню до чола. Слова доньки не були новими. Вони багато разів поверталися до неї — на різних кухнях, у різних розмовах, під різними приводами. Але щоразу влучали в ту саму тріщину між матір’ю й донькою, яку обидві знали, але обходили мовчки.
— Тітко Ларисо, — покликав Максим із балкона. — Я готовий.
— Іду.
У коридорі вона вдягла пальто, пов’язала хустку, поклала в сумку термос і два бутерброди. Перед виходом зупинилася біля фотографії батька. Тимофій Андрійович дивився з рамки суворо й прямо.
Лариса майже беззвучно сказала:
— Ну що, тату… поїхали…
