До автовокзалу вони доїхали трамваєм. У вагоні було напівпорожньо. Шибки дрижали, на поручнях висіли холодні краплі, кондукторка байдуже нагадувала про оплату. Максим сидів біля вікна, торкаючись скронею скла, і дивився на двори: горобини з підмерзлими ягодами, мокрі лавки, жінку з візком, чоловіка з в’язкою дощок, порожній дитячий майданчик.
— Тітко Ларисо, — сказав він, не відриваючись від вікна. — А якщо він не згадає?
— Хто?
— Дідусів друг. Він же дуже старий. Може, вже нічого не пам’ятає.
Лариса не стала заспокоювати неправдою.
— Може бути. Але ми все одно скажемо. Дід доручив — ти передаси. Значить, справу буде зроблено.
— Просто сказати?
— Іноді просто сказати — найважче.
Він прийняв це мовчки, по-дорослому.
На автовокзалі пахло соляркою, мокрими куртками й гарячою їжею з кіоску. Приміський автобус стояв біля дальнього перону — старий, облуплений, з мутними вікнами. Лариса заплатила водієві, і вони сіли на подвійне сидіння біля задніх дверей. Автобус сіпнувся, кашлянув і неохоче виїхав.
За містом потяглися чорні мокрі поля, присипані першою колючою крупою. Кущі вздовж дороги чіплялися гілками один за одного. На дротах сиділи граки; коли автобус проходив під стовпом, вони ліниво перелітали трохи далі. У салоні пахло дизелем, сирою вовною й чиїмось домашнім пирогом у щільному пакеті.
— Де ви з дідом жили? — спитала Лариса, щоб Максим не тонув в очікуванні.
— Біля залізниці. Селище маленьке, один магазин. До школи я їздив у сусіднє, дві зупинки електричкою. Дід уранці проводжав мене до пагорба біля платформи. Сам на платформу не ходив. Стояв там, поки потяг не піде.
— Ти озирався?
— Ні. Він не любив, коли озираються. Але я знав, що він стоїть.
Максим замовк, потім додав:
— Увечері зустрічав біля хвіртки. Завжди. Я навіть на годинник не дивився. Якщо дід біля хвіртки — значить, усе правильно.
— А тепер у тітки?
— Ага. Після похорону вона забрала мене до себе. Дім зачинили. Вона каже, потім продамо. Я в неї місяць живу. Сьогодні вийшов тихо, записку залишив, що до однокласника. Вона багато працює, не відразу помітить.
Лариса не стала сварити. Сварити було пізно. Вона дивилася на його тонкі пальці, що стискали конверт, і думала, скільки самотності має накопичитися в дитині, щоб дорога в невідомість здалася правильнішою за прохання про допомогу.
— Чому дід велів знайти саме Гончаренка? — спитала вона. — Напевно, були й інші товариші.
Максим знизав плечима.
— Не знаю. Він сказав — тільки його. Сказав, що більше нікому нічого не винен. Нікому, тільки одному…
