У цих словах було стільки тяжкості, що на мить зникли і автобус, і брудні вікна, і поля за склом.
Селище виявилося маленьким: дерев’яні будинки з кривими парканами, крамничка біля дороги, іржава зупинка з вицвілою табличкою. Від неї треба було пройти ще трохи розбитою дорогою.
Будинок-інтернат стояв за низьким бетонним парканом. Двоповерхову цегляну будівлю колись пофарбували синьою фарбою, але тепер вона облупилася, відкривши червону цеглу. Біля воріт тягнулася клумба із засохлими айстрами. Усередині пахло хлоркою, вареною капустою і довгим очікуванням — запахом старості, ліків, вицвілих халатів і днів, які надто схожі один на одного.
Коридором повільно рухалася старенька в рожевій кофті, спираючись на ходунки й наспівуючи щось без слів. У маленькому віконці реєстратури сиділа повна жінка в білому халаті поверх теплої кофти й в’язала.
Лариса назвала прізвище.
— Гончаренко? Платон Михайлович? — перепитала жінка, не одразу відриваючись від петель. — До нього майже ніхто не ходить. Ви хто?
— Знайомі, — відповіла Лариса. — Можна?
Жінка подивилася на Максима, на конверт у його руках, і обличчя її трохи пом’якшало.
— П’ять хвилин. Палата в кінці коридору, праворуч. Тільки тихо. Люди в нас слабкі.
Вони пішли. Лампи горіли через одну, підлога була витерта до тьмяного блиску. З прочинених дверей чулися кашель, шаркання капців, дзенькіт ложки, негучна розмова. Біля стіни дрімала санітарка з журналом на колінах.
У палаті було два ліжка. Одне порожнє, акуратно застелене сірим покривалом. Біля вікна, в інвалідному кріслі з потертими підлокітниками, сидів старий. Дуже худий. Шкіра на обличчі тонка, майже прозора, біля скронь сині жилки. Рідке біле волосся зачесане набік. На колінах картатий плед.
І все ж очі в нього були живими. Темно-сірими, ясними, схованими в глибоких зморшках. Він дивився у двір, де між двома березами криво стояв порожній флагшток.
— Платоне Михайловичу? — тихо сказала Лариса.
Старий повільно повернув голову. Подивився на неї, потім на хлопчика.
— Добрий день, — промовив він сухим, шелестким, але твердим голосом. — З ким говорю?
— Я Лариса, — сказала вона, відчуваючи, як серце вдарило сильніше. — Савченко. Донька Тимофія Андрійовича Савченка.
Старий перестав кліпати. Його зіниці стали маленькими й точними. Потім він дуже повільно відвернувся до вікна.
— Не треба, доню, — сказав він. — Пізно.
— Платоне Михайловичу…
— Пізно, кажу. Він сам знав, за що мене покинув. І я знав. Не приїхав тоді. І потім не приїхав. Значить, так вибрав. Усе вже поховано.
Голос його залишався рівним, але в цій рівності було стільки холоду, що Лариса опустила руки. Максим стояв поруч і не розумів. Конверт він притискав до грудей, як щит.
— Дідусю, — раптом сказав він. — Я онук Семена Руденка. Семен Артемович був мій дід. Це він велів до вас приїхати…
