Старий завмер. Потім повернувся вже до хлопчика і довго вдивлявся в його обличчя. Зморшки біля очей здригнулися.
— Семенів онук, — вимовив він тихо. — Руденка Семена. Значить, і третій наш сюди дістався.
Він помовчав, ніби прислухався до чогось далекого.
— А сам Семен?
Максим ковтнув.
— Місяць як помер.
Платон Михайлович заплющив очі. Мовчання розтяглося так, що дитина почала переминатися з ноги на ногу. Потім старий розплющив очі.
— Підійди.
Максим зробив крок. Старий підняв сухі долоні, обережно взяв його за обличчя, повернув праворуч, потім ліворуч. Пальці в нього були легкі й прохолодні, як тонкі гілочки.
— Вилиця його. А очі інші. У Семена блакитні були, майже прозорі.
— У мене в маму, кажуть, — відповів хлопчик.
— Значить, у маму.
Старий відпустив його. У палаті на мить ніби прочинилася кватирка в минуле — і відразу ж зачинилася.
— А ти, Савченко, даремно приїхала, — сказав він Ларисі, не дивлячись на неї. — Не треба було. Я сам якось дотерплю. Недовго лишилося.
— Я не знаю, що між вами було, але…
— Іди, доню. Хлопчину бережи. Він своє зробив. Дід не дарма його послав, це я бачу. А нам із тобою говорити нема про що.
Він замовк так остаточно, що Лариса зрозуміла: зараз жодного слова більше не почує. Максим обережно поклав конверт на тумбочку. Старий не повернув голови.
У коридорі запах капусти став густішим. Жінка в реєстратурі знову в’язала, тепер зеленою ниткою. Вона глянула на них, але нічого не спитала.
Назад їхали мовчки. В автобусі вони зайняли ті самі місця. Максим дивився у вікно, але Лариса бачила, що він не помічає ні полів, ні зупинок. Уже перед самим автовокзалом він тихо спитав:
— Тітко Ларисо, що значить: він знав, за що мене покинув?
— Не знаю, маленький.
— Це про мого діда?
— Справді не знаю.
Чесність виявилася важчою за будь-яку втіху.
Більше він не питав. Тільки перед самим автовокзалом поклав маленьку холодну долоню їй на руку і так тримав до зупинки. У цьому жесті була не дитяча довіра, а прохання не зникнути, навіть якщо дорослий світ знову виявився незрозумілим…
