Тієї неділі в нашій крихітній орендованій квартирі панував рідкісний спокій: чайник ледь чутно посвистував, за вікном мрячив дощ, Назар сидів за столом у розтягнутій футболці й ліниво доїдав бутерброд. Я саме потягнулася до чашки, коли вхідні двері розчахнулися так різко, ніби їх відчинили плечем.
— Збирайте гроші, я підібрала вам квартиру, — заявила Галина Степанівна з порога.
Вона зайшла без дзвінка, без вибачень і без найменшої спроби зняти мокрі черевики. По світлій підлозі одразу потягнулися брудні розводи, а її пуховик, важкий від дощу, опинився на спинці стільця, де висіла моя випрасувана блузка.
Я застигла з чайником у руці. Вода потрапила не в чашку, а на стільницю й розтеклася блискучою плямою. Назар навіть не підвівся. Він лише квапливо закивав, наче кожне слово матері вже було рішенням, а не пропозицією…
— Раз мама знайшла, значить, треба дивитися, — пробурмотів він із набитим ротом.
Галина Степанівна кинула на стіл роздруківку оголошення. Аркуш був пом’ятий по кутах, ніби вона всю дорогу стискала його в кулаці.
— Три кімнати, нормальний район, транспорт поруч, клініка неподалік, ринок через квартал. За таку площу дванадцять мільйонів — майже подарунок. Я вже говорила з агентом.
Я обережно поставила чайник, витерла воду й лише потім подивилася на неї. На підлозі темніли сліди, блузка мокла під чужим пуховиком, а майбутня свекруха сяяла так, ніби принесла нам не оголошення, а ключі від щастя.
— Ми збиралися шукати двокімнатну, — сказала я якомога спокійніше. — Велика квартира нам зараз не по кишені. І ремонт теж потрібно враховувати.
— Ой, Олесенько, знову ти зі своїми розрахунками, — відмахнулася Галина Степанівна. — Твої батьки ділянку продали, гроші в них є. Шість мільйонів дадуть вони, шість внесу я. Усе чесно: навпіл, як і має бути в сім’ї.
Вона виділила слово «навпіл» так, ніби воно закривало будь-які заперечення. Назар при цьому опустив очі в тарілку й знову закивав, навіть не намагаючись уточнити деталей. Домовленість і справді була: моя мама, Віра Павлівна, обіцяла допомогти мені великою сумою, а Назар запевняв, що його мати додасть рівно таку саму частину зі своїх заощаджень.
— Спочатку поїдемо й подивимося, — відповіла я. — Без поспіху. З агентом я зв’яжуся сама.
Сперечатися через бруд і зіпсовану блузку я не стала. Просто взяла роздруківку, зберегла номер і ще раз подивилася на ціну. Цифри на аркуші раптом здалися надто важкими, ніби їх можна було не прочитати, а підняти руками…
