Три місяці потому. Справа Шевченка стала головною новиною року.
Документи із сейфа, сотні сторінок записів, фотографій, фінансових звітів лягли на стіл генерального прокурора. Потім до суду. Потім на перші шпальти всіх газет.
Тридцять чотири жертви. Тридцять чотири дівчини, які зникли на міжміській трасі за десять років. Імена, дати, місця поховань.
Пошукові групи працювали три місяці. Знайшли двадцять сім тіл. Решта так і лишилися в землі, у болотах, у бетоні.
Двадцять сім сімей отримали можливість поховати своїх доньок. Шевченко сидів у слідчому ізоляторі й чекав суду. Охорона посилена, камера одиночна.
Але чутки просочувалися. Ув’язнені знали, за що він сидить. І чекали свого часу.
Він пережив три замахи за перший місяць. Щоразу — дивом.
Але дива не тривають вічно. Литвиненко здався владі, як і обіцяв. Дав свідчення на всіх, на мертвих і живих.
Отримав державний захист і п’ятнадцять років з урахуванням співпраці. Левченка й Черненка знайшли пізніше. Обидва були живі.
Левченко першим погодився говорити й дав докладні свідчення.
Черненко теж розповів слідству про те, що роками бачив на трасі.
Система впала. Десятки чиновників, поліцейських, бізнесменів під слідством, під арештом, у бігах. Ті, хто кришував Шевченка на рівні області й вище, поспіхом зрікалися, ховали сліди й зникали.
Але документи вже були в пресі. Уже були в інтернеті. Уже були всюди.
Савченко стежив за новинами здалеку. Він повернувся до своєї роботи. Фура, траса, тисячі кілометрів.
Вантаж туди, вантаж назад. Тиша, дорога, роздуми. Але дещо змінилося.
Раз на місяць він приїздив до сусіднього міста. До Ольги й Каті. Обідав із ними, розмовляв, допомагав по господарству.
Раз на місяць ходив на кладовище. До Михайла. Стояв біля могили, мовчав, згадував.
І раз на місяць їздив тією самою міжміською трасою. Ділянка між обласним центром і сусіднім містом. Дивився на узбіччя, на зупинки, на самотніх подорожніх.
Не тому, що шукав неприємностей. Бо знав, вони трапляються. Завжди.
Скрізь. З тими, хто не може захистити себе. І якщо він опиниться поруч, він захистить.
Бо це те, що він уміє. Бо це те, ким він став. Міжміська траса.
Ніч. Лютий. Савченко вів фуру крізь хуртовину.
Сніг бив у лобове скло. Двірники ледь справлялися. Видимість 20 метрів, не більше.
Небезпечна погода. Треба б зупинитися. Але він побачив щось попереду.
На узбіччі. Силует у світлі фар. Людина.
Голосує. Савченко скинув швидкість. Придивився.
Дівчина. Молода, в легкій куртці. Одна.
Уночі. У хуртовину. Він зупинився.
Відчинив двері.
— Ей, сідай!
Вона підбігла. Видерлася в кабіну. Змерзла. Налякана.
— Дякую. Дуже дякую. Я вже годину стою. Ніхто не зупиняється.
— Куди їдеш?
— До обласного центру.
