Вранці Олеся вийшла на кухню о пів на сьому. Вона завжди вставала рано. Рогіз любить ранкові руки, поки не спекотно і пальці не набрякли. Галина вже сиділа за столом із чашкою кави.
На краю столу лежали Олесині речі. Усі, які вона перенесла сюди за тиждень. Два пакети з одягом, коробка з інструментами, моток шпагату, пучки заготовленого рогозу, перев’язані мотузкою.
— Це що? — спитала Олеся.
— Це твоє, — сказала Галина, не підводячи очей. — Забирай і йди до матері.
— Галино, я тут живу. Максим мій чоловік.
— Максим на польовому стані. А це мій дім.
— Цей дім Максима. Він сам мені казав, що у спадок від батька йому половина і ви йому свою половину відписали.
Галина підвела на неї очі. У них було стільки холодної, спокійної ненависті, що Олеся мимоволі відступила.
— Ти вже й у паперах розібралася? Швидко. Я відразу зрозуміла, що ти не просто так до нього причепилася. Рис, земля, техніка… Голота з крайньої хати. Мати на консервному горбатиться, батько під парканом помер, брат в одних штанях третій рік ходить. Я Іванові завжди казала, що наш син розумніший, ніж здається. А він он як.
— Мій батько помер від серця, на роботі, на елеваторі.
— Мені байдуже, від чого він помер. Бери речі.
Олеся стояла посеред кухні в халаті, босоніж на холодній плитці. Малюк штовхнувся раз, удруге.
— Якщо я зараз піду, — сказала вона повільно, — я вже не повернуся. Ви розумієте? Я не повернуся, навіть якщо Максим приїде і навколішки проситиме.
— От і добре, — відповіла Галина. — От і домовилися.
Олеся вдяглася, взяла пакети, коробку, рогіз. Весільну сукню залишила висіти на плічках у кімнаті, де на стіні усміхався з фотографії Максимів батько. Вийшла за ворота. Вулиця ще була сонна.
Біля колонки стояла сусідка Коваленків, Ірина Кравченко, з двома відрами і дивилася на Олесю на всі очі. Олеся пройшла повз і привіталася. Ірина не відповіла.
До маминої хати було майже три кілометри, через усе селище, повз школу, повз церкву, повз магазин, де вже відчинялися віконниці, через місток над протокою. Олеся йшла запиленою обочиною, з пакетами в обох руках, з коробкою під пахвою, і за кожним парканом їй вчувалися очі. Десь на середині шляху вона зупинилася, поставила пакети на землю і постояла, тримаючись за живіт.
Не від болю, просто треба було постояти. Потім підняла пакети й пішла далі. Мама була вдома, зміна на консервному заводі починалася в неї тільки о другій.
Вона відчинила хвіртку раніше, ніж Олеся до неї дійшла, наче чатувала біля вікна, нічого не спитала. Взяла пакети, занесла до хати, поставила чайник. Хата у Ткаченків була стара, саманна, ще дідова, обкладена зовні силікатною цеглою в ті роки, коли тато був живий і працював на елеваторі.
Дах шиферний, у двох місцях підклеєний. Три кімнати, літня кухня, город на двадцять соток, де мама садила картоплю, помідори, перець і цибулю, і курник на вісім несучок. Після татової смерті мама отримувала за Романа пенсію у зв’язку з втратою годувальника.
Оформляли її пів року, збирали довідки, їздили в район тричі, і прийшла вона нарешті така, що вистачало на світло, газ і Романову шкільну форму. Все інше трималося на маминій зарплаті, на городі й на Олесиному рогозі. Роман, п’ятнадцятирічний, довготелесий, у розтягнутій футболці, вийшов зі своєї кімнати, подивився на сестру, на пакети й мовчки пішов надвір.
За хвилину Олеся почула, як він коле дрова. Колоти їх не треба було, дров вистачало до зими. Просто він так злився.
— Мамо, — сказала Олеся, — це неправда.
— Я знаю.
— Ти навіть не спитала.
— А навіщо мені питати? — Мама поставила перед нею кухоль. — Я тебе двадцять три роки знаю. Ти в п’ять років кошеня з криниці витягала, а потім тиждень плакала, що воно тобі руку подряпало, а ти його за це ляснула. Яка з тебе брехуха!
Олеся обхопила кухоль обома руками й заплакала. Уперше за весь цей час. Плакала довго, некрасиво, схлипуючи, а мама сиділа поруч і гладила її по спині, як маленьку. Максим не подзвонив ні того дня, ні наступного.
На третій день Олеся сама набрала його номер. Він відповів не одразу.
— Олесю.
— Максиме, ти знаєш, що твоя мати мене вигнала?
Пауза.
— Знаю. Вона сказала, що ти сама пішла.
— Я пішла, бо вона виставила мої речі на стіл і сказала мені йти. Максиме, ми з тобою розписані. Я твоя дружина. Ти це розумієш?
— Розумію.
— Тоді приїдь і поговори зі мною. Не з дядьком своїм. Зі мною.
Він мовчав так довго, що вона подумала: зв’язок урвався.
— Дядько Олег сказав, що, коли дитина народиться, можна зробити аналіз. Генетичний. І тоді все стане ясно. І якщо виявиться, що…
Олеся натиснула відбій. Руки тремтіли так, що телефон випав на підлогу…
