О десятій вечора подвір’я спорожніло. Олеся сиділа в кімнаті, яку Максим тиждень тому звільнив для них двох.
Раніше тут була його дитяча, потім кабінет покійного батька. На стіні ще висіли його грамоти за врожай рису і фотографія, де він стоїть по коліна у воді на чеку, усміхнений, у гумових чоботях до пояса. Олеся зняла весільну сукню, акуратно повісила на плічка і вдягла старий трикотажний халат, який принесла з собою в пакеті.
Ноги гули, малюк усередині штовхався, наче питав, що сталося.
— Тихо, тихо, — шепотіла вона, поклавши долоню на живіт. — Усе добре, нічого не сталося.
За стіною, на кухні, говорили на підвищених тонах. Голос Галини — різкий, зривався. Голос Олега — спокійний, важкий. І зрідка голос Максима — такий тихий, що Олеся не могла розібрати слів. Потім грюкнули двері. Максим увійшов до кімнати, сів на край ліжка спиною до неї й довго мовчав.
— Максимку, — сказала Олеся, — я не знаю, що вона мала на увазі, чесне слово. Я її в житті двічі бачила. Один раз, коли маленька була, мама мене до неї носила переляк знімати. Другий раз — торік, на ринку, я їй кошик продала.
— Кошик? — перепитав Максим.
— З рогозу. Вона сказала: «Гарна робота, рівна», і все.
Максим потер обличчя долонями.
— Дядько Олег показав фотографії, — сказав він.
— Які фотографії?
Він дістав телефон, прогорнув і простягнув їй через плече, не обертаючись.
На фотографії, знятій здалеку, біля районного ринку, біля старенького сірого фургона стояла Олеся. Її обіймав чоловік років сорока в картатій сорочці. Обіймав міцно, обома руками, а Олеся сміялася, закинувши голову.
Наступний знімок. Той самий чоловік відчиняє перед нею дверцята кабіни. Третій. Фургон від’їжджає. Олеся сидить на пасажирському сидінні.
— Це Михайло, — сказала Олеся, і в неї затремтів голос. — Максиме, це Михайло Васильович з обласного центру. Він у мене кошики гуртом бере для магазину. Я тобі про нього сто разів розповідала. Це було в липні. Я йому сказала, що вагітна і що заміж виходжу. Він зрадів, обійняв. Він мене до міста підвіз. У мене килимки були важкі, я їх на пошту везла. У нього самого троє дітей.
— Я пам’ятаю, ти говорила про якогось гуртовика.
— Якогось, Максиме?
— Дядько каже, це не вперше. Каже, люди бачили.
— Які люди? Хто бачив? Нехай прийдуть і скажуть мені в очі.
Максим нарешті повернувся. Очі в нього були червоні.
— Олесю, я не знаю. Я нічого не знаю. Я не розумію, навіщо їй приходити на весілля і таке казати, якщо це неправда. Вона ж не божевільна. Вона ніколи ні до кого не приходила, ні на одне весілля в селищі. А тут прийшла. Мені, мені в очі сказала.
— Вона сказала, що не про мене. Ти чув? Вона кричала, що не про мене.
— Її дядько вивів, вона нічого до ладу й не сказала.
Олеся дивилася на чоловіка, на його опущені плечі, на засмаглу шию з білою смужкою від коміра, і їй здавалося, що між ними за один вечір виросла стіна зі скла. Все видно, а не торкнешся.
— Ти мені не віриш, — сказала вона.
— Я цього не казав.
— Ти мені не віриш. Ти сидиш і дивишся на мене, як на чужу.
Максим підвівся.
— Мені треба подумати. Я поїду на польовий стан. Там зараз сторож один, я переночую.
— Максиме, це наша перша ніч.
Він зупинився у дверях. Постояв і вийшов. Олеся чула, як завелася у дворі його стара машина, як Галина щось крикнула йому навздогін, як грюкнули ворота. Потім стало зовсім тихо. Тільки цвіркуни у винограді та гавкіт собак по всьому селищу, що передавався від двору до двору…
