Мовчання. Діти дивилися на Валентину Ігорівну, і в їхніх очах був страх. Той самий страх, який я бачив в очах свого сина щоранку, коли він ішов до школи. Одна дівчинка, маленька, з косичками, заговорила першою. Тихо, ледь чутно, так що мені довелося напружити слух. Вона сказала: «Ні, не тільки з ним».
Я попросив її розповісти детальніше. І вона почала говорити, і її голос тремтів, і по щоках текли сльози. Вона розповіла, що вчителька називає її «дефективною», бо вона повільно читає. Каже, що вона тупа і що таких треба відправляти до школи для дурнів. Мати цієї дівчинки сиділа в класі, я бачив, як вона схопилася зі свого місця, як її обличчя спотворилося від жаху і болю. Вона запитала свою дочку, чому та ніколи не розповідала про це вдома. Дівчинка відповіла, схлипуючи, що мама сама казала терпіти, що вчителька краще знає, що не можна сперечатися зі старшими.
Потім заговорив хлопчик. Він заїкався, і кожне слово давалося йому з труднощами, але він говорив. Бо греблю прорвало, бо вперше хтось питав і слухав. Він розповів, що вчителька змушує його читати вголос. Коли він заїкається, усі сміються. Вона теж. Вона каже, що він «бракований».
Ще одна дівчинка, старша, сказала, що вчителька називає її жирною. При всіх. Кожен день. Каже, що вона нікому не буде потрібна, коли виросте.
Діти говорили один за одним. Кожна історія була схожа на попередню і водночас унікальна у своїй жорстокості. Кожна дитина несла свій біль, свою травму, своє приниження, яке вона терпіла день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.
Батьки сиділи в заціпенінні. Деякі плакали. Деякі дивилися на своїх дітей так, ніби бачили їх уперше. Деякі дивилися на Валентину Ігорівну, і в їхніх поглядах було щось темне, щось небезпечне.
Я повернувся до батьків і запитав: «Ви знали?».
Ніхто не відповів одразу. Потім один батько, той самий у дорогому костюмі, який намагався набитися мені в друзі хвилину тому, сказав тихо, що вони здогадувалися. Але ж вона педагог, 30 років стажу, досвід, нагороди… Вони думали, що це строгість, що це методика, що так треба для дисципліни. Інша мати заплакала, сказала, що її син теж три роки… вона боялася скаржитися, думала, що стане тільки гірше, що дитину будуть цькувати ще сильніше, що краще мовчати й терпіти.
Я дивився на них, на цих дорослих людей, які зрадили своїх дітей, які знали або здогадувалися, що відбувається, і не зробили нічого. Які мовчали, поки їхніх дітей ламали, бо боялися, бо не хотіли проблем, бо думали, що вчитель краще знає. Я сказав їм це вголос. Сказав, що їх тут більше тридцяти людей — дорослих, освічених, успішних людей, і вони мовчали. Три роки, п’ять років, скільки завгодно років, поки ця жінка ламала їхніх дітей.
Тиша була відповіддю. Сором’язлива, важка тиша людей, які знають свою провину, але не можуть її визнати.
І тоді заговорила Валентина Ігорівна. Її голос був іншим, не тим упевненим, владним голосом, яким вона принижувала мого сина та інших дітей. Він був тихим, надломленим, якимось людяним, чого я від неї не очікував. Вона сказала, що ми не розуміємо, ніхто з нас не розуміє, що її теж так усе дитинство… щодня: вчителі, діти, всі навколо. І ніхто, ніхто не прийшов її захистити.
Я дивився на неї, і в її очах було щось, чого я не очікував побачити: ні злість, ні страх, ні зверхність. Біль. Старий, глибокий, дитячий біль, який вона носила в собі 50 років, який нікуди не подівся, який перетворив її на те, чим вона стала. І я зрозумів: вона не монстр, вона зламана людина, яка ламає інших.
Але розуміння не означає прощення. Пояснення не означає виправдання. Мені потрібно було вирішити, що робити далі. І я знав, що це рішення змінить усе.
Валентина Ігорівна стояла біля дошки, і я бачив, як вона змінилася за останні кілька хвилин. Кудись зникла та впевнена в собі жінка, яка принижувала мого сина перед усім класом, яка сміялася над моїм спецодягом, яка вважала себе вправі вирішувати, хто гідний поваги, а хто ні. Переді мною стояла інша людина, і ця людина почала говорити…
