— Ви маєте рацію, я збрехав. Онищенко й Ковальчук у цьому не брали участі. Я був сам, сам усе зробив. Убив усіх п’ятьох. І не шкодую.
Слідчий не втручався. Роман почав нову розповідь.
— Молоко ми справді крали втрьох, пів року. Кожному дісталося приблизно по 40 000 рублів. Для 1991 року величезні гроші. Я відкладав: збирався перебратися до міста, купити квартиру, відкрити справу. Ірина знайшла розбіжності, зрозуміла, що відбувається, зажадала від Степана відповіді. Він злякався, захотів припинити все, повернути гроші, зізнатися. Я був проти. Надто багато вклав, надто багато втратив би.
13 липня вони зустрілися втрьох. Артем запропонував заплатити Ірині 10 000 за мовчання.
— Степан сказав, що не вийде: вона принципова, грошима її не переконаєш. Тоді Артем запропонував налякати, дати зрозуміти, що справа серйозна. Я слухав, обмірковував план. Чотирнадцятого він без нашої згоди вкрав зарплату й зник. Степан уже ледве тримався, Ірина збиралася до нового голови. Усе валилося.
Уранці 15 липня, казав Роман, він вирішив убити всю бригаду. Це рішення він вважав єдино можливим: про дивини в обліку знала не лише Ірина, інші теж могли здогадатися й розповісти.
— Удень зателефонував на ферму: ранкового рейсу не буде, машину ремонтують, приїду ввечері. Ірина погодилася, нічого не запідозрила. Я прибув о 21:45. Роботу вони закінчили, чекали на мене. Поставив машину, вийшов, привітався. Ірина всміхнулася, попросила допомогти з молоком. Я погодився. Переливали разом, говорили про погоду, про вихідні.
Жінки не відчували небезпеки. Закінчивши переливати молоко, Роман послався на Онищенка: нібито той наказав узяти проби для перевірки якості. Попросив усіх пройти до підсобки, де стояли мірні ємності.
— Вони зайшли, я замкнув зовні. Засув, міцні металеві двері. Приміщення маленьке, три на чотири метри, без вікон, іншого виходу немає. Я підготувався заздалегідь: привіз каністру з 20 літрами бензину, вилив його під двері й підпалив.
Вогонь швидко розгорівся. Жінки кричали, гупали, намагалися виламати двері, але вибратися не змогли. Роман лишався зовні й чекав. За десять хвилин крики стихли: жінки загинули від диму. Він вичекав іще пів години, переконався, що все скінчилося, загасив вогонь водою зі шланга й відчинив підсобку.
П’ятеро лежали на підлозі. Вогонь не встиг охопити все приміщення; тіла обгоріли частково, але загиблих іще можна було впізнати. Роман швидко переніс їх до цистерни, закрив люк, сів у кабіну, завів двигун і виїхав. Лариса Черненко бачила молоковоз і записала час: 22:45. Бондаренко вважав, що все йде за планом.
— Попрямував до райцентру знайомою дорогою, раніше звернув на путівець, потім у ліс. Там старі торф’яні кар’єри, глибокі, занедбані, з водою. За годину дістався, зупинився біля краю. Хотів скинути тіла: потонуть, не знайдуть. Але подумав — а якщо знайдуть? Дорога одна, сліди машини. Ризик великий.
Повернувшись до молоковоза, він подивився на цистерну й вирішив залишити загиблих усередині. Машину можна повернути, списати як несправну й замаскувати в дальньому кутку. Він розраховував, що радгосп розвалиться, територія заросте, про молоковоз забудуть. Цей задум здавався йому вдалим.
— Розвернувся. Дорогою зупинився біля автомата, надіслав Онищенкові на пейджер: «Зустріч скасовано». Хотів залишити хибний слід, ніби хтось із ним зв’язувався. Щоб підозрювали не мене.
За новою розповіддю Романа, він повернувся близько півночі, під’їхавши з іншого боку, поза полем зору сторожки. Лариса його не побачила. Між старими спорудами в дальньому кутку території він поставив молоковоз, стер відбитки, забрав ключі й пішов додому спати.
— Уранці поводився як завжди. Коли оголосили про зникнення, удавав приголомшення, шукав разом з усіма, відповідав на запитання як свідок. За три дні оформив списання машини. Степан підписав не дивлячись: зникнення, слідство, стільки переживань — ще одного паперу не помітив.
Молоковоз лишався на території радгоспу 33 роки.
У дев’яносто третьому році Роман покинув село, але час від часу приїздив перевірити молоковоз. Той лишався там, де його кинули: іржавів, ховався в бур’яні. На машину давно перестали дивитися.
— А 87 000 рублів?
Бондаренко всміхнувся. Гроші мали остаточно закріпити підозри за Артемом. Той украв їх і втік, однак за тиждень Роман розшукав його в далекого родича неподалік від столиці.
— Поговорити треба, — сказав він Артемові.
Зустрілися в лісі. Ковальчук прихопив гроші: вирішив, що спільник вимагає частку, і був готовий віддати половину, аби тільки той відчепився. Роман забрав усе. Потім дістав принесений із ферми ніж із відбитками Артема й убив Ковальчука, швидко й професійно завдавши одного удару, потім другого. Той не встиг зрозуміти, що відбувається…
