— Правіше бери, Вітю! Одвірок не обдери! Поліроване дерево, югославська стінка, їй ціни нема. Оксано, прибери з дороги свої фікуси-мікуси. Мати до вас перебирається, ближче до коріння!
Від голосу Галини Вікторівни ранок загув, ніби в передпокої ввімкнули заводський гудок. Нагорі сходів завмерла Оксана з недопитим еспресо. Внизу, в навстіж відчинених дверях її таунхауса, чоловік надривався над шафою: задкував у світлий передпокій, сопів і кректав. Величезна полірована махина пахла нафталіном і застарілою затхлістю. Цей дім Оксана купила на власні заощадження ще до шлюбу.
За шафою рухалася свекруха, керуючи перенесенням із розмахом диригента, якому дістався зовсім бездарний оркестр. До грудей вона притискала картонну коробку, повну пузатих скляних банок. Барсик гидливо покинув пуф і наблизився до меблів. У цьому мейн-куні вистачило б розміру на добру рись, а виразу морди — на ватажка серйозної банди. Обнюхавши кут шафи, він чхнув, удостоїв Віктора поглядом господаря на недолугу прислугу й пішов на кухню. Натомість Жужа зустріла прибулих щасливим гавкотом. Кудлата, видовжена, мов гусінь у хутряній шубці, дворняга мала найдобрішi очі й зовсім не була обтяжена кмітливістю.
Оксана спускалася повільно, відчуваючи, як ранковий спокій перетворюється на порох.
— Я не зрозуміла. Який ще переїзд? Ми ж збиралися на вихідних м’ясо смажити. Про це домовлялися.
Витираючи піт із чола, Віктор розмазав пил по скроні. Винувата усмішка робила його схожим на школяра, якого застукали з цигаркою за гаражами, а він усе ще доводив, що видував мильні бульбашки.
— Оксано, розумієш… Мамі місто вже несила: дихати нічим, сусіди спокою не дають. Їй би траву, птахів, природу. От вона й надумала сюди переїхати. У нас три поверхи, куди стільки? Ходимо по дому, як по музейних залах.
Горщик із монстерою Галина Вікторівна посунула ногою; той ледь не перекинувся на світлий керамограніт. Потім оглянула вітальню з таким виглядом, ніби прикидала, що тут першим піде під знесення.
— От саме. Дітям повітря корисне. А я борщі варитиму, досить вам тих пластикових доставок. Речі в мене вже зібрані, Вітя решту потім привезе. Ви поки свої пакуйте.
Коробка важко опустилася на дизайнерський скляний столик. Скло озвалося скрипом. Оксана кліпнула, поставила горнятко на тумбочку.
— А нам куди пакуватися?
— У мамину квартиру! — Віктор навіть потер долоні, натхненний, як вожатий у таборі. — Уяви: метро поруч, тобі на роботу зручніше, дітям до школи за ріг зайти!
Обличчя дружини ставало дедалі нерухомішим, і він поквапився:
