— Оксано, не від доброго життя я це затіяв. За рік за кермом років на десять постарів. О шостій ранку встаю, по дві години в заторах стою. Дітей по секціях розвези, тебе на роботу відвези, назад уже затемна. Удома знову: септик відкачувати, траву косити, сніг лопатою перекидати. Спина не витримує, виспатися мрію! Мама сама сказала: поживіть у мене рочок, поки діти початкову школу закінчують. До метро рукою подати, хоч виспитеся нормально. Вона тут за господарством нагляне, повітрям подихає. А дітей на вихідні привозитимемо. Не назавжди ж, трохи перепочити.
Оксана намагалася поєднати цей план із розмірами квартири свекрухи. Виходило завдання, над яким геометрія могла лише розвести руками. П’ятий поверх старого будинку, вікна на жваву естакаду. Усього 42 квадратні метри, причому сюди входив крихітний балкон зі зламаними лижами й засохлою фарбою в банках. На цій площі належало розмістити двох дорослих, похмурого п’ятнадцятирічного Артема та восьмирічних Лізу з Кирилом. Двійнятам досить було опинитися в одній кімнаті, щоб вона стала філією кінця світу.
— Давай уточнимо, — неголосно, виразно промовила Оксана. — Ми вп’ятьох займаємо 42 квадратні метри. Твоя мама сама отримує мій дім — 200 квадратів. Так?
Свекруха фиркнула й розправила плечі з генеральською впевненістю.
— І що тебе не влаштовує? Ти молода, моторна, навіщо тобі такі хороми? Мені на старість зручності потрібні. Вітя сказав, тут майже все пустує. На терасі розсада стане, огірки вздовж паркану пущу. Робітники завтра приїдуть, перекопають твій декоративний газон. Грядки зробимо по-людськи. І картопелька своя буде.
За панорамним вікном зеленів лужок. Довести його до теперішнього стану Оксані коштувало вживаної іномарки: стільки грошей пішло на кожен вивірений сантиметр. Картопляні борозни тут уявлялися так само доречно, як місяцехід, що вклинився в щільний рух на перехресті…
Жужа тим часом не впоралася з радістю й напрудила під ніжкою шафи. Галина Вікторівна ахнула, замахала руками й заголосила: невихованих бліхастих давно слід було відправити до притулку. Оксана не плакала. Дивилася на чоловіка, який переминався, чекаючи згоди. Віктор завжди вмів жити так, ніби кожна його затія наперед геніальна, а розгрібати наслідки призначений хтось інший. Але сьогодні він перейшов останню межу її терпіння. За цією рискою починалася відкрита, неприхована боротьба за виживання.
Вона кивнула. Усмішка стала широкою, відкрила рівні білі зуби…
