Щоранку я бажала маляті доброго дня, розповідала, що збираюся приготувати, питала, чи зручно йому. Розуміла, що слів воно ще не розрізняє, але вірила: дитині передаються моє дихання, настрій, переляк і особливо любов. Ця звичка робила очікування не медичним станом, а справжніми стосунками між нами.
У середині квітня настав час чергового УЗД. Павло хотів супроводжувати мене, однак Ірина заздалегідь домовилася з лікарем і вмовила його лишитися вдома. Весняна дорога виявилася важкою: машину трясло на вибоїнах, колеса ковзали в розкислому бруді. Я втомилася ще до приїзду, але надія не дозволяла скаржитися.
Після аналізів молода лікарка повернула екран до мене й усміхнулася. На ньому вже вгадувалася не безіменна іскра, а маленька людина. Вона показала ручку, якою дитина ніби махала, дала послухати сильне серцебиття й спитала, чи хочу я дізнатися стать. Раніше я вважала це неважливим, але тепер відповіла без вагань.
— У вас буде дівчинка.
Світ на мить завмер. Не онука, не далекий образ — донька. Маленька дівчинка, яка продовжить моє життя й дасть мені змогу знову пройти шлях материнства, тепер уже без молодої поспішності. Я плакала, дивлячись на екран, і подумки зверталася до неї як до рідної, хоча до нашої зустрічі залишалося ще багато небезпечних місяців.
Слово «дівчинка» надало мріям обрисів. Я уявляла найпростіші рухи: як укриваю маленьке тіло, тримаю крихітну долоню і схиляюся до ліжечка. Водночас посилився страх, бо тепер можлива втрата набула образу доньки. Лікарка й далі пояснювала показники, а я намагалася слухати й усе ж постійно поверталася очима до екрана, ніби могла продовжити безпечну мить самою лише увагою.
Павло зустрів мене біля дому і з виразу мого обличчя зрозумів, що новини добрі. Коли я сказала, що в нас буде донька, він сів, узяв мою долоню й притис до губ. Кілька хвилин нічого не говорив, а тоді зізнався, що не лише любить мене, а й глибоко поважає — за сміливість іти далі, попри страх. Під його поглядом я вперше за довгий час відчула себе не старою жінкою і не предметом пересудів, а коханою жінкою.
Наступного дня зі старої скрині я дістала пелюшки, що залишилися після онуків. Були там білі, вишиті й оздоблені дрібними квітами. Я обережно випрала їх руками, виполоскала й розвісила на подвір’ї. Полотно тремтіло на вітрі, перетворюючи очікування на щось відчутне.
До паркану підійшла Раїса Михайлівна. Вона спитала, чи правда, що я чекаю дівчинку, а потім несподівано перепросила. Зізналася, що спершу сприйняла мою вагітність як вигадку і примху, але тепер бачить: я просто не відмовилася від життя. У її голосі прозвучала заздрість, і я запропонувала не заздрити, а зайти на чай. Того ж дня сусідка прийшла з пирогом. Ми довго говорили про дітей, чоловіків, прожиті роки й весну, потроху відтаюючи після колишнього відчуження…
