Уранці мене пересадили в крісло-каталку. Слабкість іще не дозволяла стояти, тому я міцно трималася за підлокітники й намагалася не показувати, як тремтять руки. Лікар повільно повіз мене коридором. Усередині все тремтіло, ніби попереду чекало головне випробування, хоча операція й небезпечні місяці вже лишилися позаду.
У відділенні інтенсивної терапії було тихо. Рівно попискували прилади, у повітрі змішалися запахи антисептика й молока. Я побачила ряд прозорих кювезів і почала вдивлятися в кожен, поки медсестра не підвезла мене до потрібного. Там лежала моя донька — крихітна, рожева, в тоненькій шапочці. Очі її були заплющені, губи ледь ворушилися, ніби вона намагалася продовжити нашу безмовну розмову.
Медсестра спитала, чи хочу я взяти дитину. Запитання здалося таким неймовірним, що я перепитала. Мені допомогли ретельно вимити руки, вдягли стерильну сорочку, зручніше всадовили й попросили не робити різких рухів. Я боялася навіть вдихнути надто глибоко, щоб не стривожити це крихке створіння.
Коли доньку поклали мені на груди, все попереднє життя розділилося на дві половини. Вона виявилася теплою й напрочуд легкою, але її присутність відчувалася сильніше за все довкола. Я накрила долонею маленьку спинку й відчула часте серцебиття, схоже на тремтіння крил. Поруч озивалося моє — повільне, втомлене. Два різні ритми поступово злилися для мене в один.
— Ти все-таки прийшла, моя дівчинко, — прошепотіла я. — Я так довго на тебе чекала.
Малеча ворухнулася й ледь торкнулася ручкою мого підборіддя. Дотик був слабкий, майже невагомий, але я сприйняла його як відповідь. Сльози стікали по обличчю, і зупиняти їх не хотілося. Це були сльози не болю, а полегшення й зцілення. У ту мить зникли чужі насмішки, нічні страхи, лікарняні стіни й сумніви. Залишилися тільки мати, донька і любов, заради якої все виявилося можливим.
Медсестра усміхнулася й сказала, що дитина відчуває мене і вже знає мій голос. Я не сумнівалася в цьому. Ми були разом недовго, однак ці хвилини вмістили місяці очікування. Я запам’ятовувала тепло, вираз маленького личка, рух губ і те, як спокійно вона лежала на моїх грудях. Коли настав час повернути її в кювез, руки не хотіли розтискатися.
У палаті Ірина чекала з розгорнутим блокнотом: хотіла записати все, що я відчула. Але відповідних слів однаково не існувало. Я попросила її нічого не записувати й зберегти цей день у серці. Уперше після операції заснула спокійно, бо тепер знала не лише розумом: донька жива, вона мене впізнала, і між нами вже виник зв’язок, який не змогли зруйнувати ні вік, ні розлука…
