З машини вийшов статний генерал у супроводі кількох офіцерів. Він одразу помітив заплаканого юнака і, здивувавши підлеглих, попрямував до нього. Військовий суворо запитав, чому той стоїть біля призовного центру в такому вигляді й що могло довести його до сліз.
Молодий чоловік підвів голову й відповів без боязкості. Він хотів потрапити в десантні війська, але працівники вирішили, ніби пошарпаний одяг робить його нездатним до служби. Генерал схвально поставився до його прагнення, а тоді поцікавився ім’ям і прізвищем.
— Микола Бондаренко, — чітко вимовив хлопець.
Почувши прізвище, генерал завмер. Обличчя юнака раптом здалося йому знайомим; військовий помітно зблід і ледь утримався на ногах. Він попросив повторити відповідь. Микола знову відрекомендувався — голосно й чітко, майже по-військовому, хоча ще не розумів, чому кілька звичайних слів так приголомшили незнайому людину.
Голос генерала затремтів, коли він запитав про батька юнака. Микола розповів, що той служив майором саме в десантних військах. На очах старшого офіцера виступили сльози. Він відпустив людей, які його супроводжували, і запропонував хлопцеві сісти в автомобіль, щоб поговорити без сторонніх.
У салоні Віктор Андрійович Кравченко — так звали генерала — довго не міг почати розповідь. Він вдивлявся в обличчя Миколи, ніби намагався знайти в ньому знайомі риси, а потім зізнався: багато років тому батько юнака врятував йому життя…
